Поїхав чоловік за дровами в ліс. Рубає дрова, дивиться, іде старенький-старенький дідок. І каже йому:
— Чоловіче, коли ти хочеш бідувати, замолоду чи на старість? А він подумав та й говорить:
— Ліпше замолоду бідувати, бо я ще дужий, а потому, на старість, уже не годен буду терпіти біду.
— Добре, — каже дідо, — їдь додому. Відтепер розпочнеш бідувати.
Їде чоловік додому, і на дорозі заслаб йому один кінь. Випряг він слабого коня і одним поїхав додому. Під’їхає він, дивиться, а то лиш дим куриться, де хата була. А жінка говорить, що хата згоріла. А він їй каже, що погинув один кінь. Він знає, що мають вони бідувати, але жінці про того діда не каже нічого.
— Що тепер будемо робити? — питає жінка. А він каже:
— Залишилася мандибурка * в пивниці. Берім її в мішок і їдьмо в світ.
У них було два хлопчики, одному п’ять років, а другому — два. Посідали вони всі на фіру і їдуть. Проїхали трохи, поголодніли діти, хочуть їсти. А коло дороги були невеликі корчики.
— Розложимо тут ватру, — каже чоловік, — і спечемо дітям мандибурки. А потім, — каже, — доберемося до якогось двора і будемо там служити.
А в той час над’їхав дорогою пан: три коні, бричка. Фірман поганяє, а пан сидить і роззирається. Побачив пан тих людей та й каже фірманови:
— Спри коні.
Пан побачив, що дуже файна жінка.
— Іди і скажи тій жінці, най іде сюди. Бо мене болить живіт. Най іде мене розмастити.
Жінка каже:
— Я не вмію мастити, я не йду.
— Ідіть, — каже фірман, — бо пан застрілить вас. Він має револьвер.
Каже чоловік:
— Іди, небого, та трохи там розмасти, та й кажи, що вже зробила. Та й най пан їде собі.
Коли жінка вилізла на ту бричку, пан сказав фірманови:
— Поганяй.
І повезли жінку. Заплакав бідний чоловік. Поклав синочків на фіру і сказав:
— Їдемо далі.
Не проїхали вони і десяти метрів, як упав і погинув кінь. Тоді він узяв більшого за ручку, а меншого на руках несе. Та й пішов. Та й видить, за водою уже двір панський. Він хоче до того двору добратися, а тут річка. Говорить він більшому хлопцеви:
— Ти посидь тут, а я перенесу маленького на той бік.
Дійшов з малим до половини річки, чує, позаду більший хлопчик плаче. Подивився, а то з лісу вибіг вовк, взяв бідного хлопчика і поніс у ліс. Чоловік з того страху не міг удержати меншу дитину і упустив у воду. Більшого взяв вовк, менший утопився, остався чоловік самий.
Побрів він через річку до панського палацу. І говорить панови:
— Пане, вам не треба наймита?
— Мені треба фірмана, — каже пан.
— Добре, я буду фірманом.
— Поробиш рік, — говорить пан, — а в рік дістанеш плату.
— Добре, мені аби лиш їсти давали. Поробив він рік, а пан говорить:
— Зробиш нині зі мною ще одну фірманку * і дістанеш плату. Дав йому пан стрільбу і каже:
— Іди вбий у стайні коня.
Він застрілив того коня. Пан закликав наймитів, висадили того вбитого коня на віз і їдуть. Куди, він не знає. І приїхали оба з паном під високу-високу гору. Пан каже йому:
— На ніж, розпори цего вбитого коня і вибери все з середини. Він зробив, як пан казав. А пан каже:
— Залізай у коня. Як не полізеш, я тебе застрілю.
Заліз він, і пан зашив його в тому коні. А тоді сів пан на фіру і поїхав до свойого палацу. А велика птаха гриф узяла того коня
і понесла на ту високу гору. І розірвав гриф того коня, а чоловік був ще живий. І заговорив до него птах людським голосом:
— Сідай на мене, і я тебе понесу на землю. Бо ти з цеї гори сам ніколи не годен зійти.
Коли злетіли на землю, гриф сказав чоловікови:
— Іди до того пана і знову будеш у него робити. А чоловік говорить:
— Пан пізнає мене і уб’є.
— Не бійся. Він тебе не пізнає. А за рік, як приїдеш сюди знов з таким конем, то ти говори панови, щоби показав тобі, як лізти в коня. Ти маєш сам знати, що тобі робити, як пан залізе в коня. А мені пан уже тілько дав тих коней з людьми, що я вже не хочу того більше видіти.
Вертає чоловік до пана й говорить:
— Пане, вам не треба наймита? А пан не пізнав його та й каже:
— Мені треба фірмана. Поробиш рік і тоді одержиш плату. Минає рік. Пан говорить йому:
— Поїдемо ще в одну фірманку. Іди до стайні й застріль коня. А він уже знає, що то має бути. Та й каже:
— Пане, шкода коня. А пан говорить:
— Так треба.
Застрілив він коня. Пан закликав наймитів, висадили вбитого коня на фіру і поїхали під ту саму гору. Пан говорить:
— Бери ніж, розріж коневи черево і все повитягай, що там у ньому є.
Чоловік узяв ніж, розрізав коня, повитягав усе, а пан наставив на нього зброю і говорить:
— Лізь там.
Пхає чоловік ноги.
— То не так.
— А хто ж там годен залізти? — каже чоловік.
— Лізь, бо вб’ю, — говорить пан.
— Пане, я послухаю, я полізу, лиш покажіть мені, як.
Тоді пан нагнув голову, щоб показати, як лізти. А чоловік його потрутив і забив у коня. Він уже знав, де пан поклав ту иглу * й нитку, і скоро зашив коня.
Тоді прилетів птах гриф. У дзьобі в него мішок. Він говорить чоловікови:
— Візьми собі це за те, що ти погубив цего пана. І до панського двору вже не повертайся. Їдь собі додому, там, де ти колись жив, де твоя хата згоріла.
А той мішок був повний золота й грошей.
Чоловік поклав мішок на фіру, сів і їде. Приїхав до тої самої ріки. Дав коням перепочити і дивиться в воду. А там купаються два хлопчики. Один маленький, а другий більший. Говорить маленький більшому:
— Звідки ти?
— А хто його знає, — каже більший хлопчик. — Хатка наша згоріла, ми їхали, пан ухопив нашу маму. Тато ніс меншого братчика через воду, а мене вхопив вовк.
Тоді менший хлопчик сказав:
— Ти мій братчик. Як тебе узяв вовк, тато мене упустив у воду, І мене, — каже, — імили риболови.
А другий хлопчик говорить:
— А мене мисливці відняли у вовка.
А чоловік то все чує. І пізнав своїх дітей. А близенько купалися пан і паня, і вона пізнала свого чоловіка і своїх синів. Тоді вони, обоє разом, і чоловік, і жінка, кинулися до своїх дітей. А пан не хотів пускати жінку. Чоловік сказав йому:
— Ти брав мою жінку, щоб тебе мастила, а тепер я тебе розмащу.
Пішов він до свойого воза, узяв запруту * і так розмастив пана, що він уже більше не рушався.
Взяв чоловік хлопців, жінку і поїхали вони там, де їхня хата згоріла, додому поїхали. Та побудували нову хату і зажили всі разом. І аж тоді розказав чоловік жінці, що старенький дід питав його в лісі: «Коли ти хочеш бідувати?»
— А я йому сказав, що замолоду, а не на старість. І тепер, жінко, вже нам біди не буде, бо ми своє відбідували. Будемо тепер добре жити.