Не знаю, в якімсь-то царстві жив собі чоловік, а у його було три сини. От як умер батько, зосталася їм худоба: млин, і хлів, і кіт. «Нум, — кажуть, — ділиться». — «Нум». От і поділились. Старший же собі узяв млин, середульший — хлів, а найменшому кота дали. «Ти, — кажуть, — малий, тобі небагато треба!»
От він — нічого вже робить — лежить на печі та давай плакать. А кіт лежить на комені та й каже: «Пане мій милий, пане мій любий! Чого ти плачеш?» — «Як же мені не плакати, що тільки один ти мені достався… А що мені з тебе?» А кіт і каже: «Не плач, дай мені мішок, — я піду хліба достану тобі й собі».
Узяв кіт мішок, набрав капустяного листя, пішов у хлів та й положив, де кролі водились; а сам сів, стереже. То це прийде кролик, улізе в мішок, а кіт тоді з-за куща — та мішок зав’язав і поніс до царя. «Кланяється, — каже, — пан Запічанський, — прислав подарунок!» То цар подякує гарно і звелить насипать у мішок хліба і грошей дасть. От котик принесе зерно, змелють у братовім млині — і є їм що їсти.
Середульший брат якось і довідався, що котик у його хліві кролів ловить, та й каже: «Слухай, брате, не пускай свого кота в хлів, а то — тільки його і бачив! Сучого сина звірюка, половину кролів видавив…» Пан Запічанський лежить на печі та й плаче. А котик і підглядів: «Пане мій любий, пане мій милий, чого ти плачеш?» — «Як же мені не плакать, — каже, — що так і так: казав брат, що він тебе уб’є, щоб кролів не ловив у його хліві». — «Не плач, — каже, — усе гаразд буде».
От котик і довідався, що цар з дочкою гулятиме біля річки. Прибігає додому та й каже: «Пане мій милий, пане мій любий, ходім до річки!» — «Чого?» — «Та ходім! Тобі не знать чого, а ходім! Та роби, — каже, — те, що я тобі скажу: буде добре тобі і мені».
От і пішли. Ходять понад річкою; коли дивляться — і цар уже йде з дочкою. Котик і каже: «Пане мій милий, пане мій любий, скидай сорочку та скакай у воду і кричи: «Рятуйте, хто в бога вірує!» Він сорочку з себе та в воду… «Рятуйте! — кричить. — Рятуйте, хто в бога вірує!» Цар і почув. А кіт підбігає та й каже: «То пана Запічанського розбойники обікрали і у воду вкинули… Не дай йому загинути!» — «Ой лишенько! — каже царівна. — Це того пана Запічанського, що нам кроликів присилав?» — «Того самого», — каже кіт. Цар зараз гукнув… Тут назбігалось народу, рибалок, невід закинули й витягли.
Царівна й просить у батька: «Возьміть, — каже, — тату, пана Запічанського у дворець, однак він такий добрий — і кроликів нам присилав!»
Цар і взяв його; одягли, причепурили… От царівні він так уподобався, що й поженили їх через кільки там часу. І панові добре, і коту добре!