Якось паслися три кози.
Старші дві — задерикуваті та хвалитися люблять. Усе своїми рогами нахваляються:
— От якби нам вовк стрівся, то ми б йому показали, де небо, а де земля!
А молодша нічого не каже, мовчки травичку скубе та ріжки свої об каміння гострить.
Увечері кози пішли додому. Перша — попереду, друга — ледь далі, а третя геть відстала.
Аж тут назустріч — вовк! Вискочив та й каже старшій козі:
— Ану, давай битися, кізонько!
— Давай, давай, дурний вовче!
Почали вони битися, а вовк накинувся на неї та й проковтнув.
Аж тут надійшла середня коза. Вовк їй і каже:
— Ану, давай битися, кізонько!
— Давай, давай, дурний вовче!
Почали вони битися, а вовк накинувся на неї та й теж проковтнув.
Аж дивиться вовк: іще одна коза йде. Побачила вона вовка й першою гукнула до нього:
— Ану, давай битися, дурний вовче!
— Давай, як тобі так кортить! — відповів здивований вовк.
Коза не дала вовкові навіть зогледітись — як налетіла на нього, як ударила гострими-прегострими, мов дві коси, рогами, як почала топтати ратичками! Розпорола вовкові черево — і вискочили звідти дві старші кози.
— Ох же й налякали ви вовка! — насмішкувато сказала їм найменша кізонька й пішла попереду.
А старші мовчки, похнюпившись, побрели за нею слідом.