Ішли два козаки степом. Побачили дерево і вирішили в холодку відпочити. Коли це один як закричить:
— Ой, друже! Дивись, смерть іде!
— Ну то й що?
— Так вона ж нас забере. Давай тікати!
— Е, не гоже козакам тікати. Будемо сидіти. Що буде, те й буде.
Підійшла до них смерть і каже:
— Добре, що я вас зустріла. З світу зжену, косою голову зріжу.
А один каже:
— Добре, це твоє право. Але дозволь мені наостанок люльку викурити.
Вийняв козак люльку та як закурив. А тютюн такий міцний, такий дух від нього пішов, що смерть аж набік відійшла. Як розійшовся дим, смерть знову говорить:
— Ну, тепер я вам обом голови відітну!
— Підожди, дай ще табаку нюхнути, — говорить другий козак.
Нюхнув козак на один бік, на другий, аж крекнув.
— А що воно, добре? — питає смерть. — Дай і я спробую.
Як нюхнула, так і закрутилося в носі. Вона так чхнула, що коса впала.
— Як же ви це погане нюхаєте?
— От бачиш, терпимо таку муку і далі цілий вік терпіти мусимо.
— Якщо так, то не буду я вас забирати. Вмерти легше, ніж так чхати.
Так і визволилися козаки від смерті.