Подія ця трапилась не так давно. Про неї ще пам’ятають сивобороді аксакали. Щоправда, вони не самі були свідками того, про що розповідається, а чули це від своїх батьків
і дідів.
Правив у той час країною падишах, у якого було три дочки. Немало шляхетних емірів і султанів засилали до падишаха сватів, але падишах усім відмовляв. Чи то він сам не хотів
розлучатися з дочками, чи то дочки не поспішали залишити батьківський дім.
Одного разу прийшов до падишаха візир і приніс йому в подарунок три дині:
– О світозорий падишаху! — каже візир. — Тут три дині: одна — літня, друга — осіння, третя — зимова. І кожну з них потрібно з’їсти у свій час, а то вони висохнуть, зморщаться,
втратять запах і смак…
– Що ти цим хочеш сказати? — запитує падишах. — Не треба загадувати мені загадки!
– Вам Всевишній подарував трьох дочок-красунь. Мені
здається, що вже настав час видати їх заміж. Спочатку старшу; потім середню, а тим часом надійде строк і для найменшої.
– Але чи погодяться вони з моїм вибором? — каже падишах. – Ти ж знаєш, як я їх люблю! І мені не хочеться їх засмучвати і віддавати заміж насильно.
– Нехай вони самі оберуть собі суджених! — каже візир.
Падишах погодився з візиром і наказав написати указ і зачитати його в усіх куточках свого царства. Сказано — зроблено. Тисячі гінців поскакали в різні сторони, і в усіх містах і селах жителі почули указ падишаха:
«О славні жителі нашого царства! Слухайте, і не кажіть потім, що ви не чули! Нехай кожен, хто нежонатий, хто молодий і сильний, прийде до палацу і пройде повз балкон, на
якому стоятиме старша дочка падишаха. Той, в кого царівна кине золотий м’яч, поведе царівну до вінця і стане зятем самого падишаха!»
У призначений день тисячі юнаків прийшли до палацу падишаха і, дивлячись на прекрасну царівну, пройшли повз балкон. І тільки в одного кинула золотий м’яч царівна.
Сорок днів і сорок ночей тривало весілля. Сорок днів гуділи мідні труби, били барабани, дзвеніли сантари, співали дутари і сопілки. Сорок днів танцюристи показували своє мистецтво,
канатоходці — свою майстерність, маги і чарівники — своє уміння творити дива.
Весь рік згадували про весілля всі ті, хто був на нього запрошений…
Настав час і так само вибрала собі судженого середня царівна. Тепер вже згадували про її весілля і сперечалися про достойності другого зятя падишаха.
Прийшов час і найменшій вибрати собі нареченого. І знову тисячі й тисячі красивих юнаків пройшли повз балкон, на якому стояла прекрасна царівна. Та золотий м’яч так і залишився в руках найменшої дочки падишаха. Сам падишах був здивований. Він запитав у вірного візира:
– Невже перед балконом пройшли всі доблесні джигіти мого великого царства і їй жоден з них не сподобався?
На що візир йому відповідає:
– О світозорий падишаху! Лишився ще один… пастух кіз, лисий і страшний з вигляду. Він один залишився за ворітьми…
– Пропустіть його! — розпорядився падишах.
Лисий козопас пройшов повз балкон, і золотий м’яч влучив йому прямісінько в голову! Падишах не повірив своїм очам і наказав йому ще раз пройти біля царівни. І цього разу
золотий м’яч влучив у голову лисого.
Розгнівався падишах і наказав привести до нього дочку.
Привели царівну, і падишах каже:
– Перед тобою пройшло стільки достойних юнаків, а ти обрала цього лисого пастуха! Ти хочеш, щоб наді мною потішалися всі султани, еміри і хани сусідніх держав?
Але не послухалася царівна батька:
– Значить така моя доля, а отже — й воля Всевишнього, і я мушу їй скоритися!
– Якщо ти вирішила покоритися долі, забирай свого пастуха і йдіть живіть у козиному загоні! Не буде тобі ні весілля, ні посагу! Геть з очей моїх! І щоб ноги твоєї більше не було
в моєму палаці!
Ось так дуже сильно розгнівався падишах.
Взяла царівна за руку свого лисого нареченого і пішла, не звертаючи уваги на насміхання старших сестер та їхніх чоловіків. Як тільки молодята відійшли від міста, пастух скинув з голови овечу шкуру, лахміття, змив з обличчя бруд і перетворився на вродливого стрункого джигіта. Свиснув голосно джигіт, і на його посвист примчав красивий кінь. Посадив юнак царівну на коня і повіз у гори. Так ніхто в палаці й не здогадався, що одного разу, під час прогулянки в горах, царівна побачила пастуха, і вони покохали одне одного.
Привіз джигіт царівну до своєї невеликої, змурованої з каменів хати, і каже:
– О прекрасна царівно! Якщо ти не передумала бути моєю дружиною, увійди в цю оселю і стань її господинею!
Дівчина не роздумуючи увійшла до хати і стала її господинею. Вона навчилася доїти кіз і готувати смачний сир, що його подавали до столу самого падишаха! Вона навчилася
сколочувати масло, випікати смачні рум’яні коржі, варити плов і зовсім не жалкувала, що назавжди пішла з палацу, повного нещирих та улесливих людей.
Минув якийсь час, і навіть до гір долинули чутки про те, що сусідній султан оголосив війну падишаху та йде на ньогоьз численним військом. Тоді пастух і каже дружині:
Йди скажи батькові, що я готовий воювати з військом султана. Нехай дасть мені коня і зброю.
Прийшла дочка до батька й передала йому слова свого чоловіка. А падишах відповідає:
– В дальній конюшні стоїть мій старий кінь, а на стіні висять щит, спис, лук зі стрілами. Нехай бере і їде на війну.
Вивели слуги царівні старого коня, винесли зброю. Пастух сів на коня і першим вирушив назустріч султановому війську. Незабаром і падишах зі своїм військом виступили в похід.
Проходило військо біля болота, і всі бачили, як борсається в багні зять короля і його шкапа. Вволю насміялися над пастухом і сам падишах, і його зяті, і все військо, але ніхто не
допоміг пастуху вибратися із багнистого болота.
Коли військо пішло, джигіт виборсався з болота, голосно свиснув. На свист примчав його вірний кінь з притороченою до сідла зброєю. Скочив джигіт на коня і помчав туди, де вже
йшов бій і воїни падишаха крок за кроком відступали під натиском війська султана. Тут і з’явився перед ворогами джигіт.
Він, ніби вихор, налетів на султана та його оточення і погнав назад. Здивувався і зрадів падишах:
– От богатир, так богатир! Один цілого війська не побоявся… Краще мати одного такого сина, ніж трьох зятів!
Тут падишаху повідомили, що відважний воїн поранив руку і зламав шаблю.
Падишах зняв свою поясну хустку, зняв шаблю, котра дісталася йому від батька, і наказав доставити лицареві:
– Нехай він цією хусткою перев’яже рану, а цією шаблею прожене ворогів з рідної землі!
Повертався падишах з перемогою, і знову військо проходило біля болота, де все ще борсався в багні чоловік найменшої дочки…
А падишах усе чекав, коли ж перед ним постане найвідважніший в його державі джигіт, щоб гідно відзначити його.
Чекав він, чекав, а замість відважного воїна прийшла його дочка та й поклала перед падишахом закривавлену хустку, шаблю і сказала:
– Усе це мій чоловік сховав від мене, але я знайшла і впізнала вашу хустку й вашу шаблю. Звідки це в нього?
Здивований падишах відповідає:
– Я передав цю хустину батиру перев’язати рану. А свою шаблю — замість його шаблі, котра зламалася.
Дочка й каже падишаху:
– Рану на його руці я таки бачила, сама лікувала її…
Падишах наказав силоміць привести до нього в палац джигіта. Той не противився і сам прийшов до падишаха. Падишах запитує:
– Чий ти будеш син і як тебе звати, батире?
Джигіт відповідає:
– Батька мого звали Теміркая (залізна скеля), а мене звуть Бекболат (найміцніший булат).
Падишах каже:
– Я накажу в усіх храмах нашої держави прочитати молитву в пам’ять про твого батька, який виростив такого сина! Віднині ім’я твоє стоятиме першим у списку славних воїнів нашого царства. Проси в мене все, чого душа бажає!
А воїн йому відповідає:
– Нам нічого не потрібно. Я вдячний вам за дочку, за те, що ви дозволили їй стати моєю дружиною. Ми кохаємо одне одного — і це наше найбільше багатство. Я хотів би, щоб народ наш жив у мирі та достатку, щоб вороги не топтали нашу землю, щоб на нашій землі не було голодних і знедолених, щоб завжди торжествувала справедливість.
Пообіцяв падишах Бекболату виконати його прохання та його побажання. А чи виконав? Цього не знаємо. Бо таке буває тільки в казці…