Одна мати гребла сіно на луках. Своє немовля жінка загорнула в хустину й поклала на пагорку серед болота під молоденькою вільхою. Поцілувала дитинча й мерщій заходилася коло сіна. Працювала не розгинаючись, поспішала швидше закінчити роботу.
Коли пішов дощ, сіно було вже складене в копиці. І лише тоді згадала мати про своє немовлятко. Страх пойняв матір – а чи не трапилося чого з дитиною? Вона щодуху кинулася туди, де на невеличкому пагорку росла вільха, під якою залишила дитину. Підбігає мати до дитини, дивиться: її немовля в підвішеній на вільховій гілці хустині, посміхається.
А поряд стоїть жінка у світлому вбранні й похитує деревце, щоб дитина не плакала. То була сама Лайма. Подякувала їй мати, а Лайма подарувала дитині на щастя невеличку скринечку з коштовними прикрасами й зникла. З того часу ні дитина, ні мати не знали горя.
На тому ж хуторі жила ще одна мати. Дізнавшись про зустріч сусідки з Лаймою, вона навмисне залишила своє дитя серед болота. Проте нічого з того не вийшло. Лайма не наділяє щастям того, хто залишає дітей навмисно.
* Лайма в латиській міфології богиня щастя, захисниця сиріт і жінок, зумовлювала людську долю.