В одному селі жили такі недалекі на розум люди, що не знали навіть, звідки до них вода прибуває й куди вона далі тече.
Якось до того села залетів лелека й сів собі на дерево.
Збіглося все село, стали його роздивлятися.
– Що воно за чудасія? – питають одне одного, але ніхто нічого певного сказати не може.
Звичайно, і в таких селах є свої розумаки. Тож тільки вони можуть відповісти на подібні питання. Був розумака і в цьому селі. Приходять до нього односельці, показують на лелеку й питають, що воно таке. Той подивився й мовив з докором:
– Ну й дурні ви! Не питайте: «Що воно?», коли не хочете накликати на свої голови гніву божого, а питайте: «Хто він?», бо це божий посланець. Утямили?!
– Раз до нас завітав сам божий посланець, то його треба як годиться пошанувати й добре почастувати. Чого ж ми стоїмо? – заметушилися дурні.
– Звичайно, треба почастувати!
– А що він їсть? – запитав один.
– Коржі! – відповів другий.
Тієї миті лелека наслідив на землю білим.
– О, божий посланець кисле молоко п’є! – загукали враз дурні. Кілька з них збігали додому й принесли кисляку.
– Ви наш староста, ви найрозумніший серед нас, тож лізьте на дерево й почастуйте божого посланця, – заходилися прохати розумаку.
– Я з ним не знайомий, – одказав той. – Якщо я йому не сподобаюся, він може мені лихе заподіяти. Тож коли хочете, аби я живий і здоровий повернувся на землю, принесіть мотузку і прив’яжіть мені до ноги. Як тільки побачу, що божий посланець розгнівався, гукну: «Тягніть!», і ви стягнете мене.
Дурні принесли довгу мотузку й прив’язали розумаці до ноги. Той поставив на голову миску кисляку й поліз на дерево. Коли вже дістався майже до самої верхівки, лелека сполохався й замахав крильми, щоб злетіти. Розумака й собі злякався й зарепетував:
– Тягніть мерщій, бо він мене заб’є!
Кілька чоловіків смикнули за мотузку, але розумака головою застряв між гіллям. Бачать дурні, що нічого не вдіють, усі гуртом ухопилися за мотузку й потягли щосили. Додолу гепнувся сам тулуб, а голова лишилася на дереві.
– Куди поділася голова? – спитав котрийсь із дурнів.
– А хіба він мав голову? – перепитав другий.
– Хто його знає…– одказав третій.
– Треба спитатися в його жінки! – порадив четвертий.
Ось приходять та й питають:
– Тітко, ваш чоловік мав голову чи ні?
– Мабуть, мав, бо як жував коржа, то кивав бородою, – відповіла жінка.
– Виходить, мав-таки голову! – вирішили ті й побігли назад до дерева.
Довго ще думали-гадали дурні й нарешті дійшли висновку, що розумака не вгодив божому посланцеві, а той відірвав йому голову та й полетів.