Був собі Іван. Називали його дурненьким. Виріс він і оженився. Жінка йому каже: — Іване, як ти будеш мене слухати, нам буде добре. Привів він до себе молоду жінку. Вона принесла з собою муки на кулешу. Переночували вони, повставали рано і кажуть:
— Що будем робити?
— Будем кулешу варити. Жінка нагріла окропу й питає:
— А сіль є, Іване?
— Нема соли.
— Піди до мої мами і принеси соли. Питає Іван:
— Скільки?
— Дві лижечки.
Біжить Іван дорогою і, щоб не забути, усе собі примовляє: «Дві лижечки, дві лижечки». Так і біжить. Добігає до сусідських воріт, а назустріч сусід виїхає з плугом, бороною і з насінням. А він перебігає йому дорогу й каже:
—… Дві лижечки.
А той його батогом. Він питає:
— За що ви мене б’єте?
— А за то, щоб ти знав, як казати. Я їду в поле сіяти, а ти мені бажаєш, щоби вродило дві лижечки.
— Та я собі казав за дві лижки, а вам не знаю, як казати. Навчіть та й скажу.
— Аби ти відтепер знав, коли хтось їде сіяти, йому треба казати: «Аби цего було та й було. Ні переносити, ні перевозити».
От іде він далі, дивиться, а там везуть мерця. А він каже їм:
— Аби цего було та й було. Ні переносити, ні перевозити.
А ті люди його зловили та й б’ють. Він знов плаче й проситься. І питається він у тих людей:
— Як казати, коли знов таке побачу? А йому кажуть:
— Перше й посліднє. Аби цего не видати й не чувати. В усіх людей та й у нас.
Пройшов він трохи, а тут їде весілля. А він їм назустріч кричить:
— Аби цего не видати й не чувати!
І знов Івана посіпали. Він проситься у весільних гостей і питає, як казати. А вони кажуть йому, що треба казати: «Щоби цего було та й було. В усіх людей та й у нас. Щоби ви собі файно в парі жили, у парі спали, губки собі лизали і завше ся цілували».
Небагато пройшов Іван, аж тут господар жене свиню. А він господареви назустріч:
— Щоби цего було та й було. В усіх людей та й у нас. Щоби ви собі файно в парі жили, у парі спали, губки собі лизали і завше ся цілували.
А той чоловік Івана палицею.
— Ти так мені кажеш?! Щоби я свиню цілував?!
— А що я маю казати? — знову питає Іван. А той чоловік йому каже:
— Коли таке будеш бачити, то скажи: «Щоби цего було та й було. В усіх горшках та в мисках, на губах і на вусах».
Біжить Іван далі. Горбок, корчики. Зирк, аж під корчиком чипить чоловік. А він йому кричить:
— Щоби цего було та й було… І на губах, і на вусах. І той дядько його посварив. Та й каже:
— Ти хочеш, щоб у мене таке було у всіх горшках і мисках? Та й на губах, та й на вусах?
— А що ж я маю робити, як буду таке видіти? — питає Іван.
— Плюнь, кинь каменем та й іди далі.
Іде Іван далі, аж тут під хатою дві жінки чешуться. А Іван плюнув передь себе і кинув каменем. Жінки зловили Івана та й посіпали його за волосся. А він їх питає:
— Що я маю робити, як таке буду видіти? Жінки йому кажуть:
— Дай і свою голову розчесати. І ти пелехатий.
Пробіг Іван трохи, а там пси кусаються. Скочив він межи пси і каже:
— Чешіть і мою голову.
Пси гаркають, кусають, Іван кричить.
Над’їхав мудрий чоловік, батогом псів розігнав та й питає:
— Чого ж ти заліз між пси?
Іван йому все розказав. Він вислухав Івана і сказав:
— Іване, ти запам’ятай: усіх людей не слухай, а свій розум май. Як не маєш чогось мудрого сказати, то ліпше помовчи. Почмакай у роті слово, і як щось тобі не виходить, то й не кажи.