Було це давно-давно на березі нашої річки, у селі Крупське. Сидів там якось лис на березі й ловив рибу. Як бачить, що маленька рибка до берега підпливе, щоб на сонечку погрітися, бистро хапає її і їсть. Не сподобалось це великій рибі, що хазяйнує тут якесь чучело. Пішли до свого царя радитися. Цар вислухав їх уважно і каже:
— Тягніть це чучело сюди, на глибину. Ми його розпоремо, виймемо серце, з’їмо й будемо такі розумні, як той лис.
Підпливли дві рибини до лиса й кажуть:
— Добрий день, пане, чи не попливли б ви з нами? Чогось наш цар хоче вас бачити.
— З задоволенням! Як треба, то треба.
Пливе лис на рибі та й питає:
— А чого це я вашому царю потрібен? Мабуть ви цього і не знаєте.
— Неправда ваша, пане лис. Ми все знаємо. Цар казав, що треба ваше серце вийняти і з’їсти. Будемо тоді такі мудрі, як ви.
— Ну ви даєте! Чого ж ви мені раніше цього не сказали? Я ж серце дома залишив. Вертайтесь назад і ждіть мене коло берега, а я швидко принесу його сюди.
Повернули риби назад, плигнув лис на берег та й каже:
— Які ж ви бовдури! Хіба ви бачили когось, щоб ходив без серця?
Зрозуміли риби, що їм ніколи не дорівнятися до хитрого лиса.