Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:
— Хоч би хвилинку помовчали! А то сорока цілісінький білий день скрегоче, плітки переказує. Зозуля все перераховує та часом помиляється. Пугач уночі лякає, спати не дає, а болотний бугай у річку дзьоба пустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!
Засоромились балакуни. Зібралися докупи і кажуть:
— І ми помовчати вміємо! Відтепер аж доки нас не покличете, ми — ані пари з дзьоба.
І коли сонечко за ліс покотилося, сорока, зозуля, пугач усілися на високу
сосну, а болотний бугай поблизу на березі річки в очереті і замовкли.
Аж тут з нори під сосною вилізли руді лисенята та й почали гратися, борюкатися, один одного наздоганяти, ще й вчитися голос подавати — гавкають тоненько, повискують, мов щенята. Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:
— Пугу! Пугу! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати!
Почувши це, болотяний бугай аж ревнув спересердя:
— І що ти за птах, пугачу! Відразу порушив дане слово мовчати.
А зозуля швидко перерахувала:
— Ку-ку! Ні, не один, а обидва розбалакалися! Ку-ку! Ку-ку!
Тоді сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж заскрекотала у захваті:
— Лише мені одній удалось промовчати! Скре-ке-ке! І полетіла розносити плітки.