Були раз дід і баба. Мали вони одного синка. Той син нич не робив за п’ятнадцять років, лиш цицьку під козою ссав. Нянько загнав його в ліс, аби приніс дров. Він поїхав у ліс, їмився бука, вимикнув го з корінням, приніс домів і кинув у дворі. Побачили тото отець і мати й напудилися. Як то він так зробив, що такого бука притяг? І мамка й нянько сказали йому:
— Но, ти не наш синок. Іди собі горами й лісами, де хочеш. Синок ся забрав і йде лісами й лісами, прийшов ід’єдній горі, призираеться, коло гори єден чоловік бачиться із желізом. Отак мацає, гне його в руках. Говорить єден другому:
— Ти що за єден?
— Я Місижелізо. А ти, — говорить, — що за єден?
— Я Ломидрево. Но, — каже, — ми вже в’єдно будеме, товариші собі будеме.
Ідуть вони далі. Призираються, а там чоловік бавиться з горами. Перемітує гори з руки на руку. Прийшли д’ньому.
— Що ти за єден?
— Я, — каже, — Валигора, а ви що за єдні? Єден говорить:
— Я Місижелізо. А другий говорить:
— Я Ломидрево. Будеме вже втрьох цімбори.
А в єдного царя пропали три дівки. Вони там прийшли, ід’царському домови. Або там навколо страж стоїть. А тоти хотіли там іти — Ломидрево, Місижелізо і Валигора — до царя. Не хотіли їх там пускати. Єдного із вояків загнали до царя. І каже той:
— Якісь люди прийшли, такі й такі, хотіли би з вами, з царьом, говорити.
Цар сказав, що можна, лем їх провірити. Най ідуть до його кабінету. І пустили їх трьох ід’царьови. Цар дав їм сісти, посідали вони.
— Но що ви, — каже, — ту глядаєте?
— Чули-сьме, же у вас пропали три дівки. А цар говорить:
— Та де ви найдете наших дівок? Ніде не найдете.
— Ми йдеме, — говорить, — глядати за вашими дівками. І ми найдеме.
— Як найдете, я вам передаю половину царівства, половину майна. Дав їм цар грошей, дав їм їсти, й забралися вони зась у ліси.
А там таке маленьке поле було. А на тім полю була мала хижа. В тій хижі жив Андрій Бродій. Він мав бороду аж по землю. Прийшли вони ід’тому дідови й поклонилися.
— Добрий вечір!
— Добрий вечір.
— Чи переспали би ми ту? А дідо говорить:
— Ту маленька хата, але якось переспите.
То вдень було, а на ніч Андрій Бродій ішов відтам. На рано пішли два шукати щось, а еден остався варити їсти. Місижелізо остався. Ходять вони, ходять по лісі, по полю. А той собі співає та їсти варить, Місижелізо. Варить у котлови, мішає й собі співає. А Андрій Бродій прийшов ід’ньому і каже:
— Дай ми щось поїсти. А він сказав:
— Я маю товаришів. Я тобі не дам їсти, бо мої товариші будуть голодні.
А той Андрій Бродій йому говорить:
— Я тобі на пупок висиплю і з пупка твого поїм. Ще й тобі з хребта ремінь видеру.
І висипав йому на пупок, і поїв. І ще му з хребта ремінь видер. Поїв Андрій Бродій, забрався та пішов.
Прийшли хлопці, тоти два, його товариші:
— Чи є що їсти, чи не є? Говорить Місижелізо:
— Ту прийшов Андрій Бродій, вшитко поїв. Ще й ми з хребта ремінь видер.
Товариші голодні осталися.
— Но, який ти, — кажуть, — непотрібний. Та й ти ся дав йому? Но, — говорить, — ми йдеме двоє, а останеться тепер Валигора.
Валигора остався, варить їсти, а тоти пішли в ліс щось шукати, позирати царські дівки. Валигора кухарить і сам собі співає. Зась приходить Андрій Бродій.
— Дай ми щось з’їсти, бо я дуже голоден.
— Я ти, — говорить, — фраса дам, я маю цімборів, я їм їсти варю. А він, Андрій Бродій, йому повів:
— Я тобі на пупок висиплю й з пупка твого поїм. Ще й тобі з хребта видеру.
І вилляв він йому на пупок, поїв з пупка, з хребта ремінь видер і пішов собі.
Прийшли цімборики.
— Та чи є щось їсти?
— Ні, не є, Андрій Бродій поїв. Ще й ми, ади, ремінь видер. З пупка, ади, поїв.
Ломидрево говорить:
— Но, теперки я остануся варити вам їсти.
І вже остався Ломидрево їсти варити, а тоти пішли зась глядати по лісах. Ломидрево їсти варить та й довкола ходить, та й собі співає коло горщика. Вже має бути обід, приходить Андрій Бродій ще раз.
— Дай ми, — говорить, — щось з’їсти. А він йому говорить:
— А фраса тобі дам, ти моїх братів позбиткував. Ти думаєш, що й мене так позбиткуєш?
їмив його Ломидрево за бороду та притяг ід’бучкови. А бучок був росохатий. Він ті росохи маленько розширив і йому там бороду впхав. Бучок назад зліпився, а Бродійова борода там осталася. Він його там лишив, прийшов до хижі й варить далі їсти.
Прийшли зась його товариші на обід.
— Но, наварив я, — каже, — їсти вам. Не так, як ви мені наварили. Наїлися вони всі троє, всі ситі. Та й теперки вже собі говорять, що із тим робити, з Андрійом Бродійом. Єден говорить:
— Вбити його. Другий говорить:
— Нич му не робити, лем му з хребта ремінь видерти, так, як він нам видер.
А третій говорить:
— Ніт, ідіме д’ньому та го спитайме. Він нам повість за тоти три доньки царські. Він нам скаже, де вони суть.
Прийшли д’ньому. Ломидрево розхилив бука, їмив його за бороду й веде ід’кухни свої.
— Но, скажеш, де тоти дівки, живот будеш мати, а не скажеш, ми тебе вб’єме.
— Не вбийте мене, я вам повім і вам укажу, де вони суть.
Іде Андрій Бродій поміж гущаву, помежи ліси, веде їх. Прийшли на єдно поле, а на тім полю був великий бучок. А там була під коренем велика плита. А під тою плитою була велика яма вдолину. Вони тоту плиту відвалили, призираються, а там така яма глибока. Увиділи вони тоту яму й Андрія Бродія пустили. І він їм повів:
— Удолині буде тамтой світ.
І радяться вони всі троє, котрий піде вниз. Місижелізо не хоче йти. Валигора теж каже:
— Я не йду.
Лем Ломидрево говорить:
— Я піду.
Вони мали такий мотуз довгий. І зробили такий крутіль, як на студні. Говорить Ломидрево:
— Я йду, але би-сьте від ями не йшли ніде, би-сьте мене чекали. Як я мотузом сіпну, би-сьте мене тягли д’горі.
І спустили його вдолину. Там уже другий світ. І сидить там в хижі на гусячій лапці шаркань, що має дванадцять голов. То там найстарша царська дівка є. Він її вкрав, той шаркань. А середущу дівку вкрав шаркань, що мав шість голов. А третя дівка, наймолодша, була в шарканя на три голови. Той шаркань украв її від царя.
А Ломидрево мав шаблю, що нараз три голови рубала. Та й іде він освободити від шарканя найстаршу дівку від того, що має дванадцять голов. Прийшов ід’тій хижі, призирається, а там, на облаці, дівка вибиває порох із заголовків. І побачила його.
— Йой, — говорить, — тут ще ніяка душа чиста не прийшла. Мій чоловік нараз тя вб’є. Но, коли ти нас прийшов освободити, то ходи сюди.
Закликала його до хижі на вишній поверх. І так йому сказала:
— Мій чоловік приходить домів на дванадцяту годину. Та й він тебе вб’є. Та теперки так буде. Ви з шарканьом, моїм чоловіком, будете пити вино. Я буду давати тобі сильніше вино, а шарканьови слабше.
І дала йому таке яблуко, що, кеть укусить, буде сильніший. Слухає, шаркань летить луфтом. Не землею іде, а луфтом летить.
— Ой, — говорить, — є там якась нечиста душа. А Ломидрево із-під столика встав і говорить:
— Є.
Шаркань мав іти їсти та верг желізну палицю в двір, а той узяв палицю і йому назад завернув. Шаркань прилетів домів, жінка дала їсти й пити. Шарканьови слабшого вина, а йому сильнішого, би ся підкріпив. Їдять вони там. Шаркань так їсть, що йому із рота іскри летять. Він їсть желізні галушки. А Ломидрево їсть звичайні галушки. Наїлися, напилися.
— Теперки ідеме на мою желізну пиливню боротися. Їмилися, борються, борються. Ломидрево запоров шарканьом у желізо по литки. Вийняв шаблю та говорить:
— Рубай, шабля, голови!
Шабля відтяла нараз три, і другий раз три, і третій раз три. Вже він ослаб. Укусив яблуко, став маленько сильнішим та зась відрубав три. Вже дванадцять голів відтяв. Постинав тих дванадцять голов і склав їх на єдну купу. І по єдній голови брав та повідрізував їм язики. Завив собі тоти язики в рянду й поклав собі в ташку. І прийшов ід’тій царській дівці і сказав:
— Но, я же твого чоловіка вбив. Ти вже будеш спокійна.
А дівка мала перстень. Вона переломила його наполовину. Одну собі залишила, а другу дала йому. Половину жеболовки собі залишила, а половину йому дала. І сказав він їй:
— Ти ніде відти не йди, поки я не прийду.
Він пішов до середньої сестри, до того шарканя, що мав шість голов. Іде дорогою, а вона на облаці щось вибиває. Та й свариться:
— Ту ніхто чужий не приходив. А ви як ту попали?
— Я, — говорить, — прийшов тебе освободити.
— Як, — говорить, — освободиш мене, як мій чоловік має шість голов, а ти лиш одну голову маєш?
— Не бійся, я вже твою старшу сестру висвободив, а ще й тебе висвободю.
— Но, ходи до мене, до хижі. Сідай ту. Мій чоловік, — говорить, — прийде. Він має шість голов. Він тебе може з’їсти.
Ломидрево говорить:
— Ти не бійся. Я його буду їсти.
— Він, — каже, — коло дванадцятої години приходить домів і мече палицю желізну в двір, як має йти на обід. Сідай тут під столик.
Приходить дванадцята година, шаркань дає сигнал, верже в двір палицю желізну. Ломидрево встав з-під стола, вийшов, ухопив ту палицю та верг поза нього ще далі. Прилетів шаркань домів, дає їм жінка їсти й пити, шарканю й чоловікови.
— Но, — говорить, — підеме на желізну пиливню боротися. Вже ся наїли й напили.
Зачали боротися. Ломидрево їмив шарканя, і по самі коліна заліз шаркань у желізну пиливню. Вийняв шаблю.
— Рубай, шабля, голови.
Відтяла раз три та другий раз пак три. Він тоти голови склав на купу, язики повідрізував, склав собі в ташку, прийшов ід’тій дівці.
— Я вже, — каже, — твого чоловіка вбив, можеш бути вольна. Тота дівка взяла перстень, переломила, половину йому дала, половину собі лишила, й половину жеболовки теж.
Вже є лем наймолодша дівка, що на курячій лапці має хижу. Що її чоловік на три голови шаркань. Іде Ломидрево тоту третю освободити. Прийшов ід’хижі, призирається, дівка на облаці стоїть і вибиває порохи. І говорить:
— Що ти ту, чоловічку, робиш? Ту ще ніяка душа не прийшла.
— Я, — говорить, — прийшов тебе освободити. Вона говорить:
— То ходи сюди. Ходи горі! І лізь під столик. Скоро мій чоловік прийде. Він має три голови й може тя заїсти.
— Лем ти не бійся нич. Він мене не заїсть.
Приходить дванадцята година, шаркань мече в двір тоту желізну штангу, сигнал дає, що він уже йде на обід. А той вийшов і шмарив тою палицею аж поза нього. Шаркань гойкає:
— Є там якась нечиста душа! А Ломидрево відти говорить:
— Ой є!
Прилетів шаркань. Сідає.
— Будеме їсти. Наїлися, напилися.
— Теперки підеме боротися на желізну пиливню. Ломидрево як ся заладив шарканьом, то забив його аж по самі коліна. Вийняв шаблю.
— Рубай, шабля, голови!
Постинав голови, склав на купу, язики повідрізував, позавивав, склав собі в ташку. Прийшов ід’тій дівці.
— Я вже твого чоловіка-шарканя вбив. Вже я вас освободив усіх трьох. Єдну сестру, другу, а тебе третю. Теперки ви ся забирайте й зо мною ідеме ід’тій ямі. Підете собі домів, до царя.
Прийшли вони ід’тій ямі, усі четверо. А тоти два, Місижелізо й Валигора, договорилися горі: «Перше дівок витягнеме. А його витягнеме до половини ями та пустиме до ями назад, аби він ся розбив». Бо він би мав славу, а тоти два не мали би слави. Витягли вони єдну дівку, другу дівку й третю дівку. Та й говорять: «Він ся розіб’є, то буде наша слава». І тих дівок заприсягли, жеби вони казали, як тоти двоє сказали їм.
Витягли вони його до половини ями та пустили, й він розбив собі ногу, же він не міг іти. І він ходив помаленьку.
А там малі орлята вверху на дереві були. Падав огняний дощ. А він виліз на тото дерево та орлята собою вкрив. Прилетів орел, такий великий, і хотів його з’їсти, а тоти орлята й спищали:
— Не їджте його, бо він нам живота дарував. Бо був би нас огень попік, а він нас від смерти сохранив.
І орел його не з’їв. Питає його орел:
— Що ти хочеш за тото, що ти моїх дітей сохранив?
— Я, — говорить, — нич не хочу, лем ти мене понеси з тої ями на тамтой світ.
— Я тебе понесу. Зрихтуй дванадцять гордовів м’яса й дванадцять гордовів води.
І зрихтував він тото. Там були пивниці, й він з них брав м’ясо. Приніс тото ід’тій ямі. Орел прилетів і говорить:
— Клади на єдно крило дванадцять гордовів і на друге. Ту м’ясо, а ту воду.
І склав він тото й сів собі на нього.
— Коли буду просити м’яса, даш м’яса бочку на раз, буду просити води — дай ми на раз бочку води.
І так орел із тим помаленьку летів д’горі. Як ослабне, просить бочку м’яса та бочку води. І вже видавав він усе м’ясо та всю воду. Вже лем було шість-сім метрів долітати до верха. Він собі з свої литки відрізав м’яса й орлови подав до рота. І орел його виніс наверх.
— Ти такий добрий чоловік. Дітей ми сохранив. В себе від ноги відрізав м’яса!
Орел тото м’ясо із себе з писка виплюнув і йому приліпив назад на то місце, відки відрізав. І то приросло. Вони ся попрощали. Орел пішов собі вниз, назад під землю.
А він уже так обріс. Забрав свої ташки та йде до того царя. І чує, там свадьбують. Прийшов він у той варош і питає:
— Що то там є у царя? Свадьба якась чи що? Говорять йому:
— Тоти ся женять на царських дівках, що їх освободили.
— Я би там хотів зайти мало на свадьбу.
— Та як ви такий зайдете? Ви такий непевний. Там вартовий стоїть. До царя не зайде простак, лем мусить бути якийсь пан.
А там вийшла царська донька наймолодша, тота, що не виходила заміж. І побачила його здалека. Спознала єго. Та прийшла д’ньому, й об’яла го. А всі зачали на то дивитися. Вона царська дівка, а такого обіймає непевного. Вона побігла ід’отцьови й сказала:
— Няню, ту є той, що нас висвободив.
Цар нич не слухає. А тоді вийшов, попризирався:
— Най іде сюди.
Закликав го в окремішний кабінет. І цар там, і царська дівка, і він. Троє їх. Говорить Ломидрево:
— Тоти ся двоє женять, що вони ваших дочок освободили? То най покажуть якийсь знак, що вони їх освободили.
І він вийняв й показав царьови тоти язики. І тота наймолодша дівка вийняла перстень і жеболовку, та приложила перстень до тої половини, же йому дала. І все зрослося, перстень і жеболовка. І тоді цар увидів правду, тих двох дав за кіньми, що ще лем у стайні були. Поприв’язував їх до хвостів, і так їх рознесли коні, як би їх не було. А на того, на Ломидрева, передав половину царства. І, може, ще й нись він там царює.