На самому кордоні гірського Уельсу жив колись старий злий велетень. Та вже не знаю чому, але він просто терпіти не міг мера й усіх мешканців міста Шрусбері. Довго він ламав собі голову, яку б шкоду їм зробити, і нарешті не придумав нічого краще, як кинути повну лопату землі у ріку Северн, щоб її загатити.
«Ха, ха! – думав велетень Рекін (так його звали — цілком пристойне ім’я для старого й злого велетня). – Нехай річка вийде з берегів і затопить усе місто разом з мером і всіма мешканцями. Увесь-увесь!»
І ось це підле створіння одного чудового дня відправилося у місто Шрусбері з повною лопатою землі.
Не знаю, як так сталося, але по дорозі він заблудився й прийшов не до Шрусбері, а до Веллінгтона. Уже вечоріло, і велетневі хотілося якомога швидше добратися до місця, тому що ноша була важка й він зовсім вибився зі сил.
Зовсім недалеко від міста велетень зустрів шевця з великим мішком за спиною. У мішку були старі черевики та чоботи. Цей швець вертався додому у Веллінгтон, де була його крамниця, а йшов він зі Шрусбері, де й набрав усі ці черевики й чоботи для ремонту.
– Послухай! – звернувся до нього велетень Рекін. – Далеко ще до Шрусбері?
– До Шрусбері? – перепитав швець, закидаючи голову й дивлячись вгору. Вище, вище, поки десь уже зовсім високо він нарешті не побачив те, що було головою велетня, і вона йому зовсім не сподобалася. Тому замість відповіді він запитав: — А що тобі там потрібно, я маю на увазі у Шрусбері?
– Бачиш цю лопату землі? – показує велетень, і при цьому голос його затремтів від злості. – Я збираюся кинути її у Северн, щоб ріка вийшла з берегів і затопила весь Шрусбері: і мера, і мешканців, усіх-усіх!
Шевцеві така витівка зовсім не сподобалась.
«Нічого собі — затопити Шрусбері! – подумав він. – Разом з мером і всіма жителями. Ну ні, не вийде!»
Так він подумав. Але що міг зробити якийсь маленький швець із страшним злим велетнем?
Він поклав на землю свій мішок, почухав потилицю й каже:
– То, тобі треба у Шрусбері? На жаль сьогодні тобі туди ніяк не добратися. Та й завтра, мабуть, теж.
– Звідки ти знаєш? – запитує велетень.
– Так я саме йду зі Шрусбері, — відповідає швець і при цьому розв’язує свій мішок, щоб велетень побачив, що там у нього. – Це дуже далеко, повір мені. Бачиш, скільки черевиків і чобіт я зносив, поки йшов звідти?
– О горе мені! – зітхнув велетень, і від його подиху навіть гори затремтіли.
– Тоді я краще туди не піду. Я й так зовсім із сил вибився. Ще хоч би не тягнути цю важку лопату із землею!
– Якщо б це було близько! – підхопив швець. – Але туди ще йти і йти!
– Раз так, — говорить велетень, — тоді мені, мабуть, розумніше буде скинути цю землю прямо тут і повернутися додому.
Швець промовчав: він боявся, щоб велетень не розгадав його хитрість. Але велетень так втомився, та й взагалі він був не дуже розумним, що нічого навіть на запідозрив. Він перекинув лопату із землею на тому місці, де стояв, почистив об край лопати свої чоботи й покрокував геть у валлійські гори. Більше про нього у Шрусбері не було ні слуху ні духу.
А якщо не вірите, що все так і було, підіть по дорозі з Шрусбері до Веллінгтона й, не доходячи до міста, самі побачите на тому місці, де велетень перекинув лопату землі, високий пагорб, який так і називається Рекін, а поруч горбик поменше — з тієї землі, яку велетень зчистив зі своїх чобіт.