Іванко був сиротою. Пішов він з татом орати. Тато волики поганяє, а Іванко у волика сидить. Аж тут їде пан.
— Хто тобі ці воли погони, що вони так добре ходя? — питає пан.
— А в мене погонич є, — каже чоловік. — Він у вухови в вола сидить.
— Покажи його. Хочу видіти, який він.
Покликав чоловік сина, і той вийшов з волячого вуха.
— Продай його мені, — каже пан. А батько не хоче продавати.
— Тату, най він дасть вам шапку грошей, і продайте мене. Я все одно ваш, — тихо сказав хлопчик.
Продав чоловік свого сина. Дав йому пан шапку грошей, поклав хлопчика в сумку і поїхав. Іде й тішиться, що купив такого хлопця. Приїхав додому та й хвалиться перед панькою:
— Подивися, що я купив.
— Нічого ти доброго не купив, — каже паня.
— А ось!
Відчинив пан сумку, а там нічого нема — Іванко втік. Втік він аж на друге село і попросився жити в попа.
— Я буду служити у вас, — каже попови.
— А що будеш такий малий робити?
— Що хочете, — каже Іванко. — І воли нагодую, і хазяйство догляну.
Приймив його піп.
А в того попа було два наймити і дві наймички. І стара баба варила їм їсти. А Іванко хоче щось попови виробити. Встав уночі і зв’язав попових наймитів чупринами докупи. Тоді взяв розчину і вилляв межи попа й попадю. А бабі, що варила наймитам їсти, поклав у рот пищик. А сам ляг межи дівками-наймичками та й ніби плаче помежи ними: «Ковев, ковев…».
Їдна наймичка прокинулася та й питає другу:
— Це твоя дитина плаче?
— Нє, це твоя.
— Нє, твоя.
Та й відсуваються дівки від него, і їдна на другу звертає. Піп пробудився та й питає:
— Наймитя, що таке?
А було тоді темно, світла не було. Спробуй добути світло губкою й кремнєм. Пробудився їден наймит, встає і тягне за собою другого.
— Чого ти мене тримаєш? — кричить їден наймит.
— То ти мене тримаєш! — кричить другий.
А баба викрешує вогонь. Поки іскра впала на губку, поки баба роздула, а пищик в її зубах все свище. Роздула баба світло, подивилася та й каже:
— Це все Іванко наробив.
— Іванку, що ти наробив?! — кричить піп. А Іванко в мишачу дірку заховався.
— Виходь і забирайся від мене! — кричить піп.
— Заплатіть, то піду, — каже Іванко з мишачої діри. Прослужив він у попа недовго, а грошей хоче багато. А піп не хоче дати.
Знов полягали всі спати. А Іванко вийшов з нори та кочає діжечку з сиром. Викочує її надвір і кричить:
— Браття, ходіть візьмемо цю діжку!
Там не було більш нікого, лиш їден Іванко, а піп думає, що їх багато. «Заплатю я йому, най їде звідси», — думає піп.
— Іван, кілко грошей хочеш? — питає він.
— Дайте шапку золота, то піду від вас.
Дав піп шапку золота і так збувся Іванка. Взяв Іванко то золото та й пішов до їдного бадіки.
— Будеш мені воли поганити, — каже той чоловік. Приходи чоловік додому та й каже жінці:
— Я наймив наймита, щоб помагав нам.
— Нащо нам наймит? — питає жінка. Але чоловік наймив — таки Іванка.
Пішли вони в поле орати. А як прийшло полуднє, Іванко не хоче їсти, лише ґедзкається. Прийшов він з поля додому та й каже жінці того чоловіка, своїй хазяйці:
— Бадіка дали волам їсти, а я прийшов до вас, щоб помогти щось.
— А що ж ти поможеш?
— Бадіка казали, що ви маєте вовну парити.
— Та. я сама попарю, — каже хазяйка.
— Нє, ви не годні, я попарю.
Взяв баняк з окропом і вилив у кадку з вовною. А під ту вовну жінка сховала попа. Піп як вискочи та як крикне:
— Тебе що, Іване, дідько сюди приніс?!
— Нє, то вас дідько приніс. Я скажу хазяїнови, що ви ходите до його жінки.
— Не кажи, Іванку, — проси піп.
А хазяйка нагодувала його добре і обдарувала. Той Іванко не сказав хазяїнови, що був піп. А на другий день жінка каже чоловікови:
— Ви йдіть у поле орати. Хоч я слаба, але, може, винесу сьогодні вам обід.
Вона так каже, бо не хоче, щоб Іванко йшов додому. «Може, прийде піп», — думає жінка.
На другий день зварила вона для чоловіка борщу з крупами, а для попа вареників. Та й думає: «Винесу їсти чоловікови, винесу й попови». У попа були рябі воли, а в її чоловіка — чорні. Іванко каже хазїнови:
— Бадіко, скидаймо білі штани і перев’яжім воли. Най і наші будуть такі рябі, як попові.
— А нащо?
— Так треба, — каже Іванко. Та й послухав чоловік Іванка.
Зварила жінка їсти і несе. Дивиться — і ті воли рябі, і ті рябі. І не знає вона, куди нести борщ, а куди — вареники. Та й думає: «Вареники сховаю, а борщ понесу. Як то буде піп, то вернуся за варениками». Підійшла, а то чоловік її оре.
— Не треба було нести. Ти ж, — каже, — не годна. Сідай, Іванку, їсти.
— Я не хочу, — каже Іванко. — Поґедзкаюся трохи, а ви їжте. Пішов Іван на сусідське поле до попа та й каже попови:
— Батюшка, як буде мій хазяїн іти до вас з сокирою, то тікайте, куди видите. Я повів, що ви ходите до тети. А хазяїн сказав: «Я зарубаю його».
Як ішов Іванко від попа, найшов у кущах вареники й варену курку. З’в він курку, а вареники не годен з’їсти. Сир виїсть, а вареницю кине, сир виїсть, а вареницю кине. Приходи він до свого хазяїна та й каже:
— Бадіко, казав піп, щоб ви взяли сокиру та прийшли полагодити йому плуг.
Той узяв сокиру та й пішов до попівського поля. А піп як глянув, що бадіка йде з сокирою, та й до села тікати. Бадіка побачив, що піп побіг, та й вернувся. І попав на ту стежку, де Іванко їв вареники і кидав варениці. Збирає чоловік варениці та й їсть. А жінка питає Іванка:
— Що він там збирає?
— Каміння.
— Нащо?
— Щоб вас бити. За те, що піп до вас ходи.
— А ти що, сказав?
— Сказав.
Як почула то жінка, кинула все і давай тікати до села. Піп уперед, а жінка — за ним. Чоловік приходи та й питає:
— А чого вони так побігли, піп і наша хазяйка?
— Бо йшов якийсь чоловік і сказав, що ваша хата горить. Чоловік і собі побіг до села. Прибіг, дивиться, а хата його не горить.
Та й вернувся.
А Іванко прибіг на подвір’я свого хазяїна, виліз на тополю і сидить. А жінка ходи по подвір’ю і плаче. Та й говорить:
— Що робити? Чоловік прийде з поля і буде бити. А Іванко з тополі говори до неї грубим голосом:
— Заріж чорну курку. І вареники щоб у маслі пливали. Та дай їм горівки, хазяїнови й Іванкови — то й не буде хазяїн бити. Як вони вип’ють і то все поїдять, то поглухнуть і посліпнуть. Тоді що схочеш, то й будеш з ними робити.
Принесла хазяйка горівки, зварила добру вечерю. А Іванко пішов у поле до хазяїна та й каже:
— Бадіко, як прийдем увечері додому, то ви робіть то, що я. Що я, то й ви.
Приїхали вони, а жінка виходи надвір.
— Добре, що ви приїхали. Якраз вечеря готова.
Входять вони до хати. Ніколи ще не мав хазяїн такої доброї вечері. А піп теж прийшов, але жінка сховала його. Наїлися добре хазяїн з Іванком.
— Бадіко, я щось не видю, — каже Іванко.
— Та й я не видю, — каже йому хазяїн. — Та й не чую.
А хлопець — бах! Та й упав з ослона. Чоловік і собі впав. Попадали та й лежать. А вона взяла за ногу їдного, а тоді другого та й повитягала їх до сіней. Та й каже:
— Що-м хтіла, то зробила, бог мені допоміг. Батюшка, гай, ідіть. Піп виходи, сіли вони пити. Та й починає піп гуляти по хаті. Танцює та й приспівує:
— Рум-то-рум, то-рум-тадря!
А хлопець тихо каже хазяїнови:
— Бадіко, ви чуєте?
— Чую.
Пішов надвір, узяв арапник від волів і вертається до хати. Та як дасть жінці й попови! Жінці раз, попу два, най не каже «рум-тадря». Та й розбіглося їхнє весілля.
А Іванко прийшов назад до тата. І стали вони знов разом жити. Може, й тепер жиють.