Мишка – наречена

У сиву давнину був собі король, і мав він трьох синів. Старших двох батько любив і вихваляв, а найменшого нази­вав то хрущем, то козликом, то ще якось.

Коли всі троє стали дорослі, король прискіпливо подивився на них і сказав:

— Ну, пора одружуватися. До дев’ятої ранку завтрашнього дня ви повинні знайти наречених.

І сини вирушили на пошуки. Двоє старших добре спорядилися в дорогу: батько дав їм коней, карети, все необхідне. Найменшому не дісталося нічого, проте він не засмутився. «Знайду собі суджену без зайвого клопоту», — по­думав неборака й попрямував до лісу. Довго брів нетрями, та ось удалині за­бовваніла хатинка. Королевич завітав на вогник, щоб хоч трохи перепочити. У хаті не було нікого, окрім мишки, яка сиділа на столі. Коли подорожній сів на лаву, мишка спитала:

— Куди, юначе, простуєш?

Здивувався хлопець, що мишка вміє говорити, але відповів:

— Навряд чи ти допоможеш мені, то й навіщо тобі про це знати?

— Якщо цікавлюся, то й допомогти постараюся.

— Шукаю собі наречену, ось і забрів сюди.

— Назви мене своєю судженою, — попрохала мишка й задріботіла по столу, біля якого сидів подорожній.

Звіринка була така гарна, що хлопець навіть не розсміявся. Згадавши бать­ків наказ, ще посерйознішав, задумався: «Кличуть мене хрущем, то й доля моя така». І назвав мишку своєю нареченою.

Хлопець заночував у лісовій хижці. Рано-пораненьку мишка збудила його і звеліла вчасно повернутися додому. Королевич попрощався зі своєю крихіт­ною нареченою і встиг до палацу раніше братів. Та ось приспіли й вони, і о дев’ятій ранку король покликав синів до своїх покоїв, де для кожного було своє місце: старших посадив близенько, а найменшого аж біля порога.

— Ну, знайшли собі наречених?

— Так, — відповіли всі троє.

— Гаразд, — зрадів король і поцікавився в старшого сина: — Кого ти засватав?

— Доньку міністра, — випалив той.

— А в тебе як справи? — запитав середульшого сина.

— Я засватав дочку сенатора, — похвалився той.

— Це добре, добре, сину мій, — радо всміхнувся король. — Ну, а тобі, хрущику, хтось трапився?

— Авжеж, — зронив наймолодший.

— То де вона?

— У лісі.

— У якому ще там лісі? — підшпигнув король.

— Я посватався у лісі, — задумливо відповів хлопець.

— Ну й брехун! Справжнісінький хрущ! Геть звідси і не з’являйся на мої очі, поки не дозволю.

Син не смів ослухатися й вирушив служити до війська. Та незабаром на­дійшов йому наказ з’явитися до короля. Коли прибув до палацу, його брати вже сиділи на своїх місцях.

Король сказав:

— Ви повинні показати вміння своїх наречених. Хай кожна з них нава­рить пива. Завтра, як тільки годинник проб’є дев’яту, принесіть мені від них пива. Хочу знати, чия наречена найвправніша господиня.

Сини вирушили до своїх наречених. Найменший, звісно, заквапився до лісу й переповів мишці батьків наказ.

— Це дрібниця, — заспокоїла його мишка, — до ранку все буде готово. Йди, мій обранцю, спати.

Як тільки парубок заснув, мишка вийшла на поріг і гукнула:

— Слуги мої слухняні, ходіть-но сюди!

Збіглося мишей видимо-невидимо — повен двір.

— Поспішіть до міста і принесіть звідти солоду й хмелю, бо до завтраш­нього ранку мушу наварити пива.

Миші побігли — тільки хвостики замиготіли. Небавом вони повернулися: хто солод ніс, хто хміль — перед їхньою повелителькою виросла купа того, що потрібно для пива.

Рано-пораненьку розбудила мишка королевича:

— Підіймайся та йди додому.

Нагодувала й напоїла свого судженого, по хвилі дала йому посудину з пи­вом, щоб одніс королю, як було велено.

Хлопець устиг до палацу раніше своїх братів — ще й чекав, поки вони при­будуть. О дев’ятій ранку троє братів пішли до короля. Владика запитав:

— Ну, орли мої, принесли пива, що ваші суджені наварили?

— Принесли, — відповіли двоє старших.

Вони налили батькові по келихові напою, але те пиво було наче вода, і пра­витель лише пригубив його — ніскільки йому не смакувало. Тоді він підійшов до найменшого сина:

— А ти, хрущику, маєш пиво?

— Авжеж! — одказав той і, витягши з-за пазухи посудину, по вінця налив у келих золотавого пінистого пива.

Такого напою король не пробував ніколи — надзвичайно смачне. Хлопець налив батькові ще, потому — втретє, аж доки спорожніла посудина. Нарешті владика похвалив свого наймолодшого сина й запитав, хто ж його наречена, яка приготувала таке добре пиво.

Хлопець одповів, як і раніше:

— У лісі вона, там і пиво дала.

Повернувся королевич до війська, та через певний час отримав звістку, що батько кличе його до палацу на розмову. Коли прибув, у покоях уже сиділи старші брати. Король змахнув рукою — дав знак сісти й найменшому.

— Сини мої! До завтрашнього ранку ваші наречені повинні сплести золоті ланцюжки, якими тричі можна було б оперезати мій палац.

Двоє старших одразу вирушили до маєтків міністра й сенатора, а зажуре­ний найменший брат побрів до лісу, до маленької хатинки. Мишка поціка­вилася:

— Чому сумний, мій обранцю?

Хлопець пояснив, який ланцюжок повинен принести королеві.

— Не турбуйся! — втішила мишка. — Не така це вже й мудрована штука, йди спокійно спати.

Мишка гукнула своїх слуг і звеліла:

— Біжіть та обміряйте королівський палац і принесіть з міста золота.

Скоро миші повернулися з золотом — купа виросла на підлозі. Серед ми­шок були ковалі, майстри-золотарі — вони й виготовили до світанку ланцю­жок. Мишка розбудила свого нареченого і звеліла швидко повертатися додому.

Хлопець хотів було рушати — узяв з підлоги ланцюжок, але він був такий довгий і важкий, що де вже було його донести. Мишка порадила:

— Залиш його тут і йди, а коло міської брами стрінеш дідуся, котрий за­пропонує тобі пляшечку напою. Вип’єш — і старий віддасть тобі цей ланцю­жок.

Королевич послухався поради, попрощався з мишкою і заквапився додому. Як і казала його суджена, біля міської брами стояв дідусь із пляшечкою. Він запропонував юнакові напою, а коли той випив, віддав ланцюжок, який тепер здався йому зовсім легким. Зрадів хлопець і поніс ланцюжок до батькового палацу, випередивши братів.

Проте старший син перший подав королю свій ланцюжок. Коли спробували оперезати ним палац, то охопили тільки половину. Король, одначе, не розгні­вався, бо ланцюжок був досить гарний. Ланцюжка середульшого вистачило тільки на третину.

Нарешті взялися за принесений найменшим братом. Його ланцюжком аж тричі оперезали палац. Вражений король знову спитав сина про наречену, а той, як і раніше, замислено відповів:

— У лісі моя суджена, звідти й ланцюжок.

— Справжнісінький хрущ! Ану забирайся геть і не показуйся на очі, доки знову не пришлю гінця! — відрубав король.

Старші брати, як і досі, жили з батьком у палаці, а найменший повернувся до війська.

Минуло кілька днів, і знову веліли йому з’явитися до королівського палацу. Нелюбий син прибув, коли в покоях уже сиділи його брати. Володар і йому дозволив сісти й прорік:

— Завтра о дев’ятій ранку ви повинні привести до мене на оглядини своїх наречених.

Старші брати раділи, бо в них гарні обраниці, а в наймолодшого на серці туга: як же він покаже свою наречену. Її не всі й помітять! Та що вдієш, дове­лося бідоласі знову йти до лісу. Мишка весело привітала його:

— Здоров був, мій обранцю, що тебе знову привело до лісу?

— Прибув забрати тебе й показати своєму батькові, — відповів хлопець.

— Я готова, — зронила мишка, — можу йти цієї ночі або завтра зранку.

Юнак нічого не відповів їй і ліг спати, щоб хоч у сні забути про майбутні оглядини. Рано-пораненьку мишка збудила його:

— Вставай, час рушати, але я спершу сходжу до підземної схованки.

Поки мишки не було, хлопець одяг мундир та й став чекати на свою обрани­цю. Довгенько не з’являлася, що він аж подумав спересердя:

«Де це запропала моя наречена? А втім, невелика втрата, якщо вона й за­лишилася у своїй норі — соромно таку нести до батька».

Заклопотаний жених не помітив дівчини, яка стала біля нього. Красуня запитала:

— Що це ви, незнайомцю, робите в моїй світлиці?

— Чекаю на свою наречену, — мовив хлопець.

— Це я ваша наречена, — зронила чарівна дівчина і простягла юнакові руку.

Той зашарівся і не насмілювався й доторкнутися до юної вродливиці, лише спромігся сказати:

— Ви, люба дівчино, так не жартуйте, моя суджена — мишка.

— Ця мишка я і є! — вигукнула дівчина, вмить обернулася на мишку та й шмигнула в шпарину підлоги.

По хвилі з’явилася знову ще гарнішою і назвала хлопця своїм судженим. Парубок був такий приголомшений, що не міг зрушити з місця. Тоді красуня знову стала мишкою й промовила:

— Коли втретє стану юнкою і не вподобаєш мене, то назавжди залишуся мишкою, — і знову зникла у шпарині.

Минав час, а юна красуня не поверталася. Хлопець був у відчаї, картав себе:

«Я несосвітенний дурень — так необдумано відмовився від чарівної дівчини! Як тільки з’явиться ще раз, хай гарна чи погана, назову своєю нареченою».

З глибокої задуми його вивела дівчина — ще гарніша, ніж дві попередні, а стара хижка перетворилася на розкішний палац. Навколишній ліс став вели­ким містом.

Хлопець пригорнув дівчину, поцілував, як і належить нареченому, й мовив:

— Ходімо тепер, моя люба, до батька.

— Ти — королевич, а я — королівна, як бачиш. Пішки не йтимемо, зараз подадуть коней.

Вона звеліла слугам спорядити весільний кортеж. Незабаром перед пала­цом били копитами рисаки, запряжені в красиву карету. Коли вже мали ру­шати, наречена подивилася на свого жениха й сказала:

— Ні, я не поїду з тобою, доки будеш у солдатському мундирі. Він не пасує тобі. Зараз принесуть убрання.

Юнка веліла слугам знайти найкращу весільну одіж, чоботи, капелюх — усе, чого не мав королевич у свого батька. Передягнувшись, він сів у карету поряд зі своєю обраницею. Тільки рушили — задзвонили дзвони, гармати вдарили салют.

Перед молодятами простерся рівний і широкий шлях, ніхто не чинив аніяких перепон, лише перед входом до палацу спинили жениха: його просто не впізнали у гарному весільному вбранні. Навіть король зрадів найменшому синові, щедро наділив його скарбами, як і двох старших. А синову обраницю зустрів як багатієву дочку.

Трьом королевичам влаштували бучне весілля. До міста з’їхалося люду видимо-невидимо, та досхочу було всім наїдків і напоїв.

Вродливі й пишні були доньки міністра й сенатора. Та найчарівніша все- таки — наречена наймолодшого королевича.

Коли рушали до вінця, король сів у карету до найменшого сина. Після вінчання, по дорозі до палацу, король запитав його:

— Так де ти, сину, знайшов свою суджену?

— Адже я казав, — відповів той, — у лісі. А моя наречена була мишкою.

— Ну в тебе й жарти, — буркнув король, проте не назвав свого наймен­шого ні хрущем, ні якимось іншим дошкульним прізвиськом.

Тоді король поцікавився в невістки, звідки вона і якого роду.

— Я із славетної королівської родини. Батько хотів віддати мене за не­люба, а я не схотіла. Той жених виявився чаклуном і на сорок літ обернув нас на мишей, а держава стала дрімучим лісом. Ваш син порятував нас. Коли він мене, мишу, нарік своєю нареченою, чари зникли і всі ми знову стали людьми, бідна лісова хижка — палацом, а нетрі — гомінким містом.

Король був у захваті од невістчиної розповіді. Бучне весілля в королівсько­му замку тривало п’ять днів. Син, якого батько прозивав хрущем, став зі своєю дружиною правити державою, де обом добре жилося.

Тут і казочці кінець.