Хитрун-турок Ходжа Насреддін прийшов з Анатолії в болгарську землю народ дурити. Дурив тут, дурив там, нарешті, дістався села, в якому жив Хитрий Петр. Зустрілися вони на вулиці, біля паркану.
— Ти Хитрий Петр? — спитав Ходжа Насреддін.
— Він самий.
— Чув, що ти спритно людей навколо пальця обводиш.
— Ходить така чутка, — відповів Хитрий Петр, — але ж і про тебе люди говорять те саме.
— А що ти тут робиш? — спитав Ходжа.
— Паркан підпираю, щоб не завалився.
— Давай поміряємося, хто з нас на хитрощі вправніший, — запропонував Ходжа.
— Давай. Тільки зараз я не можу, всі мої хитрощі вдома залишились. Я їх із собою в мішку ношу, а коли вони мені не потрібні, мішок на стіну вішаю. Підіпри замість мене паркан, поки я за своїм мішком збігаю.
— Біжи, — сказав Ходжа, — тільки жвавіше!
Хитрий Петро загорнув за ріг, увійшов до кав’ярні і замовив собі горнятко кави, а Ходжа, підставивши спину, почав підпирати паркан і чекати на Хитрого Петра. Чекав, чекав, поки не стемніло. Розсердився і пішов.
На другий день зустрічає він Хитрого Петра і каже:
— Чого ж ти вчора не прийшов? Сказав, що тільки за мішком з хитрощами підеш і пропав. Мабуть, злякався!
— Ходжа,— відповідає йому Хитрий Петр,— яку тобі ще хитрість треба? Хіба ти не підпирав до самого вечора паркан, чекаючи, коли я повернуся з мішком?
Ходжа прикусив язика.
— Чи не розсердився ти? — спитав Хитрий Петр. — Ходімо в ліс, погуляємо, і в тебе від серця відляже.
Ходжа погодився. Вийшли вони з села і пішли до лісу. Ідуть потихеньку, розмовляють.
— У нас, — каже Ходжа, — два сонця світять, у віслюків крила ростуть, а зайчихи в гніздах на деревах яйця несуть.
— Гарно вигадуєш, Ходжа, — підтакує Хитрий Петр, — тільки я тобі не вірю.
А той усе продовжує:
— Вода у нас суха, ми її не п’ємо, а ножами ріжемо.
— Так, так, тільки я не вірю тобі!
Заглибились вони в ліс. Настав полудень. Хитрий Петр і Ходжа Насреддін зголодніли.
— Добре було б перекусити, — сказав Хитрий Петр.
— А чим?
— Я й сам не знаю, нічого тут нема. — І Хитрий Петр почав озиратися.
Раптом бачить: іде їм назустріч один його багатий односелець і несе на плечах баранчика.
— Ти віриш, що цей баранець нашим стане? — спитав Хитрий Петр.
— Ні, не вірю, — відповів Ходжа, — надто ця людина сильна, тобі її не здолати.
— Відійди вбік і мовчи!
Хитрий Петро звернув у кущі, обігнав багатія, роззувся і залишив один свій черевик на дорозі. Потім, пробігши далі, залишив другий. Багач побачив перший черевик і сказав, копнувши його ногою:
— Пригодився б, та що з ним одним робити!
Пішов далі. Бачить, ще один лежить.
«А ось і другий, повернусь я за першим!» — подумав багатій, зняв з плечей баранчика, залишив на галявині і повернувся назад. У цей час Хитрий Петр, який уже встиг забрати перший черевик, вискочив із кущів, схопив баранчика і другий черевик і повернувся до Ходжі. А того така досада розібрала побачивши, до чого Хитрий Петр на вигадки здатний, та що поробиш!
Розвели вони багаття, зарізали баранчика, засмажили і вмостилися обідати.
— Ходжа, — сказав Хитрий Петр, — хочеш, я таке вигадаю, що ти, не пообідавши, сам підеш?
— Куди тобі!
— Кажи, хочеш?
— Ну, що ж, спробуй!
— Зараз, дай тільки баранинку посолити. Он у тому яру солона земля є — я піду принесу жменьку, посолю баранину і примусь за хитрощі.
— Іди, та якнайшвидше повертайся, у мене від голоду вже в очах темно, — відповів Ходжа, ковтаючи слинки.
Хитрий Петро спустився в яр, трохи почекав, а потім як закричить:
— Ой-ой-ой! Не бий мене! Ой-ой-ой! Це Ходжа твого баранця забрав! Він он там! З ним і розбирайся!
Перелякався Ходжа, почувши, що кричить Хитрий Петр, і схопився на ноги.
«Той здоровило мені усі боки мені обламає, — подумав він, —краще втекти пошвидше!»
І давай бігти — тільки п’яти заблищали.
А Хитрий Петр вибрався з яру і цілого баранця сам з’їв.