Жив собі на світі бідний чоловік. Жив він на морському березі, рибу ловив. Та якогось року вся риба пішла далеко в море, і залишився рибалка без шматка хліба. Багато днів просидів біля моря, сподіваючись, що Бог змилується і направить рибу ближче до берега, але марно. Якось, знесилений, він заснув і серед ночі його розбудив шум прибою. Прокинувся рибалка і бачить, як з морської піни вибігає чудесний кінь з довгою голубою гривою. Кінь пробіг берегом і там, де його копита торкалися землі, залишились лежати камінці, схожі на маленькі зірочки. Бідний чоловік подумав, що коли він збере ці камінчики, то стане багатим. Та даремно тішив себе такою надією – повертаючись, кінь ступав копитами саме туди, де лежали зірочки, і ті зникали, а кінь знову розтанув у морі.
Три ночі підряд не спав рибалка, три ночі чекав, коли кінь знову з’явиться на морському березі і залишить хоч один камінчик, але все – марно. І тоді ось що він придумав: прийшов рибалка на святковий базар, ходить по базару і голосно вигукує: «Розуму мішок, а грошей ні копійки! Розуму мішок, а грошей ні копійки!»
Того дня на святковий базар приїхав з почтом сам султан. Почув він, як рибалка вигукував, і наказав варті:
– А приведіть-но до мене того крикуна!
Рибалку привели, поставили перед султаном. Султан запитує:
– Чому ходиш по базару і кричиш, що в тебе розуму мішок? Чим ти це можеш довести?
– Для того, щоб це довести, – відповідає рибалка, – мені потрібні три підводи і щоб у кожну було запряжено по двоє коней.
– Гаразд, – відповідає султан, – я накажу дати тобі три підводи і, якщо ти доведеш, що ти справді розумний, я дам тобі винагороду.
Узяв рибалка три підводи, виїхав за місто, де лежала купа попелу, завантажив ним вози, привіз на берег і розсипав там, де ходив морський кінь. Тричі їздив рибалка по той попіл і лише, коли в небі з’явились зірки, відвів коней додому, а сам заліг на березі.
Рівно опівночі вийшов на берег морський кінь, пробіг попелом, а коли вертався назад, то не помітив жодного камінчика. З тим і пішов у воду.
До ранку копирсався у попелі рибалка і вигріб цілий мішок смарагдів. Наступного дня замісив глину, виготовив сотню цеглин і в кожну поклав по камінчику. Коли цегла висохла, рибалка повантажив її на підводи і повіз до палацу. Побачив султан підводи, навантажені цеглою, і розгнівався:
– І це все, на що здатний твій хвалений розум?!
– Це не цегла, ваша султанська світлосте, – спокійно відповідає рибалка, – це смарагди. Кожна цеглина – це коштовний камінь.
Розгнівався султан та й наказав відрубати рибалці голову. І коли кат приготувався виконати розпорядження султана, рибалка запитав:
– О світлий султане! Чи можеш виконати моє останнє прохання? Накажи візиру взяти з воза будь-яку цеглину і перебити її навпіл.
Султан кивнув візирові на знак згоди, і той, взявши з воза цеглину, розбив її, і, на превеликий подив султана та його придворних, із цеглини випав сяючий, як повний місяць, камінець. Султан зрадів і наказав вивантажити цеглу і всю поперебивати. А коли перед ним поставили повну таріль коштовного каміння, розпорядився звільнити рибалку, зодягнути його в коштовний одяг. Почувши розповідь рибалки про морського коня, султан наказав дати рибалці стільки золота, скільки той зможе нести:
– Я даю тобі винагороду не за цеглу, яку мені подарував, а за те, що ти справді маєш мішок розуму.
Повернувся рибалка до своєї родини і зажив безбідно. До кінця свого життя він ловив рибу, інколи ночував на березі, але морського коня не бачив більше ніколи. «Таланить людині лише раз у житті, – міркував він, – і скористатися цим треба з розумом».