У давню давнину, за казкових часів, мурахоїд не мав на тілі голок, а черепаха ще не носила на спині панцира.
Жили вони разом у лісі, щиро приятелювали і були щасливі.
Одного разу мурахоїд попросив черепаху доглянути його маленьке дитя, доки він полюватиме.
І ось пішов він у ліс на полювання, а черепаха залишилась приглядати за його дитиною.
Мурахоїд затримався на полюванні, а черепаха дуже сильно зголодніла. Вона чекала й чекала, чекала й чекала, та мурахоїд усе ніяк не повертався. Нарешті їй так захотілося їсти, так скрутило живіт, що вона проковтнула мурахоїдове маля.
Невдовзі мурахоїд повернувся з полювання, і відразу кинувся шукати своє дитя, але ніде його не знаходив.
— Де моя дитина? — спитав він у черепахи. Але та мовчала.
І тоді мурахоїд здогадався, що черепаха з’їла його дитинча.
Обурений і нещасний, він кинувся до великої купи каміння, став хапати камінь за каменем і кидати в черепаху. Багато каменів влучило в черепаху, і застрягли в її спині .
Тоді черепаха побігла по свої списи й почала кидати ними у мурахоїда. Багато списів поцілили і застряли у спині мурахоїда.
Ще й до тепер зі спини мурахоїда стирчать списи, тільки з часом вони перетворилися на голки. А камені, що попали в спину черепахи, залишилися там і перетворилися на панцир.