Були три брати, два розумні, а один трошки дурний. Та й городять вони загороди. Будуть гонити худобу з ярмарку. В чию загороду більше зайде? Розумні брати городили з файного пруття, а дурний — з зеленого гілля. Та й до него в загороду зайшов увесь товар, а до них — лиш один бичок задрипаний. А розумні брати забрали собі весь товар, а того бичка загнали в загороду дурному. Він прийшов, а там є бичок. Він узяв того бичка і веде в ярмарок.
Гонить він того бичка, а стара береза каже: скрип, скрип. А він питає березу:
— Без чого продають бичка? Та й сам відповідає:
— Без ріг.
Та взяв та й відбив роги бичкови. Та й питає другий раз:
— Без чого бичка продають? Без вух?
А береза скрип-скрип. А він узяв та й відтяв бичкови вуха. І знов:
— Без чого продають бичка? Без хвоста?
А береза скрип-скрип. А він узяв та й відтяв хвіст. Та й каже знов:
— Без чого продають бичка? Без ніг?
А береза скрип-скрип. Та й повідтинав дурний бичкови ноги. Лишився лиш тулуб. А він каже березі:
— Даєш за бичка гроші?
А береза далі: скрип-скрип. Він знов каже:
— Даєш гроші чи нє?
А береза скрип-скрип. Дурний вернувся додому та взяв довбню. Та як дасть по березі. А в дупло хтось насипав золота, і то золото з берези посипалося. Прийшов він додому та й каже:
— Піду до попа позичити ґелетки гроші міряти. Брати кажуть:
— Не йди, дурний, бо хтось прийде та й уб’є тебе за гроші. Але він таки пішов.
Поміряв він тоти гроші, заніс додому. Та й брати мали, та й він мав. Та взяв він собі грошей, та й пішов у місто. Та й купив мішок ладану. А куди його нести, той ладан? «Несу під цей берег та й запалю». Виніс він той ладан на найвищий горб. Та й запалив, та й сів та й сидить. Та й приходить до него старий дідо. І питає його:
— Що ти хочеш, хлопче, за те, що запашив цілий світ? Він каже:
— Що я хочу? Я хочу такої сопілочки, щоби я заграв, і все гуляло.
Дідо каже:
— Добре. Іди на ріку. Буде плисти одна сопілочка, би ти не брав. Буде плисти друга — би ти не брав. А третю би узяв.
Він пішов на ріку. Дивиться, пливуть сопілочки. Він узяв ту третю сопілочку й заграв. Добра сопілочка, чоловік, що йшов дорогою, зразу став гуляти. Він узяв ту сопілочку і пішов до попа. Прийшов та й каже:
— Я хочу у вас наймитися. А піп каже:
— Це добре. Будеш пастушити.
Піп узяв товар та й гонить з ним пасти. Показав, де пасти, де межа. Та й пішов. Піп пішов, а дурний ляг спати.
Вже сонце в полудни. Він пробудився — нема товару. А він як заграв, та й товар біжить, гуляє. Весь прибіг. Зібрав він той товар та й гонить додому. А товар такий голоден!
Піп каже:
— Я піду назирці дивитися, що він там з товаром робить. І будем знати, чого товар такий голоден.
Піп прийшов і заховався в терню. А хлопець його повидів та як заграв! Товар біжить, гуляє, піп у терню гуляє. І так обідрався. Пірвав одежу, обідрав руки, обідрав лице.
Він перестав грати та й уже гонить товар додому. А піп голий пішов додому. Попадя питає:
— Що ти так обідрався? Хтось з тебе все здер чи що? А піп каже:
— Нє, то слуга має таку сопілочку та й грає. Та й я гуляв у терню.
— Ану най заграє, — каже попадя. — Я хочу чути. Піп каже:
— Не кажи такого. Най не грає.
— Та заграй, заграй, — каже вона до хлопця. А піп каже:
— Най не грає!
Попадя далі просить наймита заграти. А піп таки не жде, поки той буде грати, а бігом на під *. Хоче втечи, аби не чув, як грає. Виліз на під та й заліз у полубічок *. А слуга як заграв, а попадя як пішла в танець! А піп на поді як зачав у полубічку гуляти, стелина проломилася, і піп упав з полубічком до хати. Вони вже обоє просять:
— Не грай! Не грай!
А він таки грає. Аж через якийсь час перестав. Слуга десь пішов, а піп каже попаді:
— Що будемо з ним робити? Треба його вирядити в ліс по дрова. Та й звір його там з’їсть.
Поїхав він у ліс, а вовк прийшов та й їсть вола. А слуга каже:
— Не їж вола, бо будеш тягнути дрова.
А сам лиш рубає та ладує * велику фіру дров. Приходить медвідь. І їсть другого вола.
— Не їж вола, бо будеш тягнути дрова.
А медвідь таки з’їв вола. Понаїдалися вони з вовком та й лягли оба, та й відпочивають. А слуга імив одного, привів до ярма й запріг, відтак імив другого й запріг у ярмо. Та й їде ними додому. Та й так б’є медведя й вовка, а вони тягнуть. Так весело їде дурний додому. Приїхав та й кричить попови:
— Де пускати воли?!
— Межи товар.
Він загнав межи товар медведя й вовка, а товар як зачав ревти! Боїться медведя й вовка. Піп вийшов, попадя вийшла, зачали кричати, відчинили стайню. Звір втекла, а вони ввійшли до хати та й кажуть:
— Що з цим слугою робити? Де ми його дінем? Попадя каже:
— Ти знаєш що? Там є дідьчий млин. Висипмо в міхи попелу, складім йому на віз та й най везе в той млин. А там чорти його роздеруть.
Дали вони йому кусак солонини, аби він мав що їсти, та й він з тими міхами поїхав.
Приїхав він до млина та й наклав собі ватру. Та й укроїв кавалок солонини на патик та й пече. Приходить молодий дідько та й питає дурного:
— Як тобі ім’я?
— Я сам, — каже.
Дідько й собі взяв патик та й настромив на патик жабу. Та й усе тою жабою по його солонині шпіґає, та й усе шпіґає. Він терпів, терпів, а відтак дідька в очі тим патиком з салом шур! Та й вибив йому очі. А дідько в крик. Та й прибігають багато чортів. Та й питають:
— Хто тобі вибив очі? А він каже:
— Я сам.
— Як ти сам вибив, то чого ти хочеш? — кажуть вони. Слуга каже чортам:
— Ви чого насипали мені попелу в мішки? Я йду до вашого найстаршого.
А чорти кажуть йому:
— Не йди нікуди. Ми тобі насиплемо файної муки. Не йди. І насипали вони йому в міхи білої пшеничної муки.
Їде він додому. Та й привіз таку муку біленьку. Піп з попадею подивилися — файна мука.
— Що будемо робити з цим слугою? — говорить піп попади. — Він має ще бути в нас цілу зиму, аж до весни. Ти знаєш що? Най твоя мама вилізе на яблінку та й кукає. А я скажу: «Вже весна. Вже пора тобі додому йти».
Кажуть вони бабі, а баба їм відповідає:
— Де я, така стара, годна на яблінку вилізти?
— Я вам поможу, — каже піп.
Та й поміг піп бабі вилізти. Та й каже:
— Кукайте.
А сам пішов та й каже слузі:
— Весна вже, зозуля кукає. Вже йди додому. А баба все: «Ку-ку, ку-ку!» Слуга каже:
— Ба що це за зозуля?
Та й поліз на яблінку, та й бабу втрутив. А баба впала та й побилася. Вони дали бабу в лікарню, та й говорить піп до попаді:
— Тікаймо від цего слуги. Лишаймо все й тікаймо.
Та й склали вони в мішок церковні книги. А як вони десь відійшли, слуга книги викидав, сам заліз у мішок та й книжками прикидався. Піп прийшов, узяв міх на плечі та й несе. А так то тяжко нести, що йой.
Бредуть вони через воду, а слуга з міха:
— Вище, попоньку, вище, бо старша книга мочиться. А піп каже:
— Імость *, ти чуєш, як наша книга говорить? Перейшли воду.
— Ану я висипаю книги, — каже піп. — Котра то наша книга говорить?
Висипав піп книги, дивиться, а то слуга вилазить. Питає піп:
— Ти тут?
— Де ви, там і я, — каже слуга.
— Нічого, будемо вже тут ночувати. Бо я вже не годен нести. Та й лягають спати. Ляг слуга крайній попри воду, імость лягла всередину, а піп крайній з другого боку. Та й каже піп тихо попади:
— Як я тобі скажу, би ти його дюґнула *.
А слуга то підслухав. Як вони поснули, слуга попадю відсунув на край, а сам ляг на її місце. А піп каже тихо:
— Дюґни.
Він дюґнув, і попадя полетіла у воду. Піп подивився, а слуга є. Та сів піп на столець, та й байці конець.