Жили собі дід та баба, та була у них ряба та погана дівка. Ледащо, на чому світ стоїть, тільки мізинця смоктала, та в вікно поглядала. Ніхто дівки не брав, як вигляне у вікно, то собаки виють, хлопці ж хату далеко обминали.
А в сусідньому селі жив скупий господар, крупи на суп перещитував, муку відміряв, хліб переважував. Не дуже хотів лишній рот у хату пускати.
Та роки — вода, швидко пройшли, пора вже сина женити. Почув він, що у сусідньому селі дівка живе, Неїдухою-Непитухою кличуть, то ж і посилає старостів.
Прийшли люди привіталися, хочуть дівку побачити, та куди ж там.
— Немає, — кажуть старі, — воли пасе.
— То покличте, нехай же побачим.
Вийшла баба:
— Неїдуха-Непитуха, гоні волікі домой.
Пройшло часу, стукнули в кімнаті двері (лавка впала у кімнаті, бо ледащо припадало вухом до стіни, щоб все почути).
— От і добре, вже донька зайшла, — каже баба.
— То ж нехай вийде, — просять старости.
— Е, ні, — каже дід, — не можна ще зурочите.
— То хоч пальчик нехай в щілочку покаже, — просять.
— Пальчик можна, — каже дід.
— Неїдуха-Непитуха — покажі пальчик.
Дівка й показала висмоктаний палець, а він білий-білий.
— Ну що ж, — каже староста, — беремо її до господи.
Одягла дівка кожуха, грубу хустку, підперезалась, а в пазуху хлібину та кільце ковбаси заховала. Допоки їхали на возі, вона ту хлібину з ковбасою змаламурила.
Приїхали у двір. Наймити коней розпрягли, повели у хлів, а до дівки ніхто нічичирк. Сиділа вона сиділа, аж поки виспалась.
Свати п’ють, гуляють, а її не звуть бо ж Неїдуха-Непитуха. В дівки ж терпець скоро урвався. Як загунявить:
— Увтенька, я піть хочу.
— То піди, — каже парубок, — в коморі вино є та глечик, то й напийся.
Пішла дівка, а двері за нею брязь, та й закрилися. Темно, хоч очі вибери. Налапала вона бочку, сито. Набирала-набирала — не напилась, бочка впала, все вино розлилось. Кричить дівка, вся мокра. Забрали її в хату. Посиділа вона і їсти хоче.
— Увтенька, я єсть хочу!
— То біжи, в сінях в кутку, печінки варені, поїси.
Пішла дівка, знайшла на сіні кошенят, поїла їх. Зайшла в хату:
— Увтенька, у вас печонки не людські, я їх гам, а вони — писк.
— То ж ти, мабуть, кошенят поїла, от лихо.
Сидить-сидить дівка та знову:
— Увтенька, я піть хочу!
— На кувшин, набери в діжі квасу.
Дівка руку в кувшин хляп і в крик:
— Я ручку не вийму.
— То піди у дворі колода лежить, там і розбий.
Вийшла дівка — місяць світить, під скиртою батько п’яний спав, лисина проти місяця виблискує. Дівка брязь по тій лисині — кувшин розпався, а батько тільки укнув.
— Увтенька, у вас колоди нелюдські, — каже дівка, — я її лусь, а вона — ук!
— Та то ж ти, напевно, батька вбила! — скрикнув парубок, та вже було пізно.
Ось так жадібні й мають.