В гайку близь села ніччю паслась ціла череда волів. Голодний вовк підкравсь до одного сплячого вола і мусив задушить його. Вовк тіко підближивсь до вола і наміривсь схопить його за горло, а віл почув і миттю підскочив, став на ноги, настобурчив роги та до вовка, та як заревів: «Каравул! Рятуйте, братці, вовк напав!» Воли всі збутуражились, стали на ноги і кинулись до вовка. Вовк баче, що біда, та дай бог ноги, навтікача. Куди було тікать, коли з усіх боків були воли? Вовк проскочив у той край, де стояло село, і подавсь на село. Воли всі до одного кинулись вдогонку і підняли великий рев. Всі кричали: «Лови, лови його, бий, души, коли, топчи!» Вовк мчався що є духу. Добіг до крайнього двора, а там собака лемент підняла. Вовк і каже: «Мовчи, будь ласкава, я тебе не трону і худоби твого хазяїна не буду трогать. Пропусти мене через свій двір, я сховаюсь од волів; дивись, он за мною гонються». «Ні, вовче, я не пущу тебе; коли провинивсь, так ховайся, куди хочеш». Вовк подався далі по селу.
Собаки, почувши рев волів і вовчий дух, по всьому селу замотошились, підняли лемент. Вовк, вибравши такий двір, де не було собак, плигнув через тин, перебіг двір та по городах до річки. Переплив річку і сховавсь на болоті в кущах. Вовк цілу ніч лежав там, боявся виходить на охоту.
Рано на зорі вовк вийшов з кущів, озирнувсь кругом — волів нема. Він тоді, почувши крик гусей на воді, подавсь до річки. Підкравсь потихеньку до самого берега і миттю вискочив з-за очерету, кинувсь у воду до гусей. Гуси кинулись врозсипну, куди яка. Вовк не вспів і двох сажень одпливти од берега, де не взявсь здоровенний сом, схопив вовка за ногу і цупе його в воду. Вовк вмісто того, щоб гнаться за гусьми, напріг всі свої сили, почав вириваться од сома. Понатужиться, висмикне ногу з сом’ячого рота, не вспіє пропливти з аршин, а сом знов його за ногу. Насилу вовк добивсь до берега, замалим не втоп. Вискочив на берег та дай бог ноги в кущі. А гуси тим часом майнули аж додому. Вовк лежав і думав: «Нещасна моя доля! Куди я не поткнусь, скрізь мені невдача. Хоч ляж та й здихай. Невже ж я повинен живим оддаться в руки голодної смерті? Попитаю я у свого бога, за віщо він мене кара, чим я перед ним провинився? Попрохаю його усердно, може він змилується і покаже мені, куди я повинен іти за їжею».
Вовк піднявсь на ноги, задрав угору голову, завив і почав прохать свого бога: «Святий Уласій, змилуйся надо мною, укажи мені, куди я повинен іти добувать собі їжі, бо куди я не потикався, скрізь мені невдача». Святий Улас каже: «Грішник ти великий, не буде тобі вдачі, поки й згинеш, бо ти на свою волю з’їв теля у бідної вдови; чом не спитав мене, до кого треба було йти? Черга була йти до Степана Охріменка, а ти поперся, куди не слід. Тепер промишляй, як хочеш, я тобі не буду вказувать».
Заплакав вовк і пішов никать по болоту, по лісу, мусив найти’ собі заяче гніздо або ще що-небудь. Ходив, ходив, нічого не натрапилось. Потім пішов вовк до села, став проходить мимо гайка; дивиться — біля одного куща лежить дохлятина. Вовк зрадів, подумав собі: «Ну, хоч абичого та наїмся, а то живіт підтягло до самої спини, охляв докраю». Підбіг вовк до тії дохлятини і почав глитать. Неподалеко од тії дохлятини за кущами сиділо два охотники з ружжами. Побачивши вовка, охотники почали в його стрілять. Бух! Бух! Один і другий випалили по двічі. Вовк де лежав, там і зоставсь, тіко ногами трохи посовав і захолонув.