Жив собі чоловік. Мав він багато дітей — одинадцять хлопців. Не встигли отямитися, як і дванадцятий народився. Вже у своїм селі чоловік соромився хрестити дітей, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:
— Візьму я дитину і понесу на друге село. Там і знайду людину, котра подержить дитину і не треба гостини.
Як сказав, так і зробив. Іде він, зустрічає якусь жінку і каже:
— Жінко, коли ваша ласка, не відмовте, будь ласка! Ви б не подержали мою
дитину, не були б за маточку?
— А чому б і ні?
Похрестили дитину. Приходять додому, а їсти нічого кумі дати.
— Ой, кумо, не знаю чим вас і пригостити.
— Ану ж, чоловіче, іди до сіней. Там і калачів повна миска й вина відро.
Пішов він до сіней, а там і калачів повно, й вина. Заніс те все до хати, пригостилися добренько, а кума й каже:
— Чи ти знаєш куме, хто я?
— Та звідки ж, дорогенька, я можу знати?
— Я — Смерть. Та не бійся, я зроблю з тебе багатого чоловіка. Оголоси всім, що ти добрий дохтор. Набери у посудинки води, цвіту. Коли прийдеш до хворого, то будеш бачити мене. Якщо буду стояти біля голови, кажи, що вже пізно лікувати, а якщо буду стояти біля ніг — запевняй, що вилікуєш.
Послухав чоловік незвичайну куму й прославився, як добрий лікар, кращого в світі й не знайдеш. Зажив добре — купив корови, воли, хлів поставив. Минув час, дітей поженив, повіддавав. Та сильно розхворівся. Знав, що Смерть прийде і надумав перехитрити її. Зробив собі на постелі колесо: коли прийде смерть, він собою махне і там, де голова була, стануть ноги, а там, де ноги — голова.
— Еге, куме!- каже Смерть, -хоч крутись, не крутись, а помирати мусиш. Та як засміється:
— А що, куме, ще хотів би жити?
— Хотів би…
Пожаліла вона кума і дозволила ще пожити до дев’яностa років. Швидко час минув, з’явилася знову кумонька і стала коло голови. Він на колесі перекрутився.
— Хоч крутись, куме, хоч не крутись, а помирати мусиш!
Тоді старий витяг цибух.
— Якщо, дорогесенька, ти така мудра, то зайди у цибух.
Смерть зайшла, а чоловік заткав цибух з обох кінців і поклав на піч. Став собі жити, за онуків радіти. Живе десять років і в селі життя на лад пішло, ніхто не хворіє, народу намножилось…
А ще через десять років почав дід сам на себе смерть просити. Якось спало йому на думку, що він свою куму заткав у цибух і поклав на піч. Зняв, розіткав, а Смерть як вискочила та як заверещить:
— Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лише кістки не зостануться!
І втекла. Змінилося життя в селі, кожну ніч багато людей помирало. А дід ходив доти, доки з нього лише одні кістки зосталися, та й розпався.