Якось увечері, після цілого дня важкої роботи, ослиця відпочивала, прив’язана до кілочка за хижею свого господаря, а її маленький віслючок весело стрибав біля неї.
Неподалік гуляла гієна.
Побачила вона ослицю і віслючка, спинилася та так вже солодко звертається до ослиці:
-Який гарненький віслючок! Шкода було б його втратити. Треба його оберігати і пильно доглядати. А чи маєш ти, ослице, чим боронитися?
Ви вже, звісно, здогадалися, що насправді гієна хотіла зловити віслючка й з’їсти, але спершу їй треба було розвідати, чи нема тут небезпеки.
Ослиця здогадалася про таємні наміри гієни.
-Бачиш мої великі рухливі вуха? — відказала вона.— Оце і є моя зброя. Дякую за турботу, але з такою зброєю я нічого не боюся.
Гієна всміхнулася, вищиривши гострі зуби, і, думаючи, що вивідала в ослиці її таємницю, пішла собі, міркуючи, що при нагоді зловити віслючка.
Настала ніч. Гієна почала тихенько підкрадатися ззаду, щоб зненацька схопити ослицю за вуха. Але ослиця лише вдавала, що спить. Вона чекала. І як тільки гієна підійшла досить близько, щосили вдарила її по носі задніми ногами.
Оглушена гієна впала на спину. А як оговталася, то насилу підвелася й мовчки побігла геть. Відтоді ніхто її більше не бачив коло того загону.
Чи ви помітили, любі друзі, що, на щастя, злість і дурість у парі ходять?