Казка ця починається з одного попа. Піп мав слугу, котрий йому служив у вірі. Раз вони пішли на прогулянку. Ідуть крізь села і приходять до одного хреста. Піп зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. Ідуть вони далі. Приходять до шибениці. Слуга коні зостановив, зійшов з коляски, став на коліна і почав молитися. Каже піп:
— Іване, що ти робиш? Ти грішиш.
— Чому?
— Тому, що ти перед хрестом шапку не зняв, а перед шибеницею став на колійки і почав молитися.
Слуга одвічає:
— Отче, ти недобре говориш… Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця недоброє діло, бо на шибениці не один невинний постраждав…
Піп не сказав нічого. Вернулися додому. Слуга загнав коні у хлів, дав їм їсти і пішов собі на вулицю помежи люди.
А що собі дорадив піп? Хотів провірити, чи правду Іван говорить. Зайшов у хлів і штовхнув коня у ясла й покликав слугу:
— Подивися, що ти наробив! Ти штовхнув коня у ясла!
— Я — ні!
— Бо штовхнув!
І слуга у великім страху. Думає собі: «Дістану я шибеницю за попівського коня».
А піп справді дав його у суд. І суд засудив слугу на шибеницю за попівське майно. Як скінчився суд, питає піп:
— Чи ви справедливо мого слугу засудили?
— Справедливо!
— Несправедливо!
— Чому?
— Тому, що я з моїм слугою ішов путьом, і проходили ми біля хреста. Я зняв шапку і перехрестився, а слуга шапку не зняв. А потім проходили ми біля шибениці, і слуга став на коліна та почав молитися. Я на нього закричав, що він великий грішник, а він мені одвітив: «Отче, ти недобре говориш… Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця — недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав…» Я хотів знати, чи правду говорить слуга, і сам штовхнув коня у ясла… Но, бачите, пан суддя. Правду говорить мій слуга!
Се була не казка, а істинна правда, бо сяк на світі буває.