Ідуть дорогою пес і вовк та й зустрічаються:
— Доброго дня!
— Здоров! А ти хто? — каже псові вовк.
А пес каже:
— Я швець. А ти хто?
— Я різник, — відповідає вовк. Як ти швець, зшив би ти мені чоботи.
— Чому ні? Зшию. — Але з чого би то, — каже, — добрі тоті чоботи?
— Де би була кобила сита, з тої би добрі чоботи.
— Я, — каже, — тямую, де є кобила сита. Я її заріжу, іди зо мнов!
Та й пішли оба. Найшов кобилу вовк та й заїв. Каже:
— Лишаю тобі м’ясо на харч, а з шкіри чоботи аби-с мені зшив, а я тобі заплачу.
А пес сидів та й то все зіжрав, та й сидить далі. Вовк приходить ід нему та й каже:
— А зшив ти мені чоботи? А він каже:
— Ні.
— А чому?
— Бо то пусте було та й ся пірвало. А вовк каже:
— Та й з чого ж би добрі чоботи?
— Де би-с найшов бика ситого.
— Я, — каже, — тямую, іди зо мнов. Пішли та й знов того бика заїв вовк:
— Лишаю тобі м’ясо на харч, а шкіри на чоботи, аби-с мені зробив.
А він зіжрав того бика та й сидить далі собі. Приходить вовк за чобітьми, питає, ци зшив. А він каже, що ні.
— А чому?
— Бо треба мати. Де би-с тямував вепря ситого? Тот каже:
— Я тямую. Іди зо мнов, я дам тобі вепря ситого.
Вни прийшли, того вепря вовк заїв та й каже:
— Лишаю тобі сало, аби-с мав, та й лишаю м’ясо, аби-с їв.
Пес узяв та й з’їв то все, та й сидить. А вовк приходить та й каже:
— Ізшив ти мені чоботи?
— Ні, — каже.
— А чому?
— Бо то все було пусте. То все ся пірвало. Тот тогди каже:
— Їла би тебе біда! Кілько ти мене праці збавив. Але я тебе буду тягати, аби нас люди розсудили, ци то має пропасти. Пес каже:
— Та най буде.
— Там на гору, на дуброву, аби-с третього дня вийшов з своїми людьми, а я з своїми. Та й там аби-сте ждали, котрі вперед вийдемо.
Узяв пес собі когута та й кота — свої люди — та й пішов на ту гору. Вовк взяв собі медведя та й взяв вепря дикого. Вийшов на гору під дуброву та й там чекає вже. Вепр ся сховав в лист, а вовк у такий чагарець у лісок. Медвідь виліз на дуба, аби йому видко, коли муть іти. А тоті з землі; вовк ся все питає:
— Не видко?
А медвідь каже, що нє. Знов ся питає:
— Не видко?
А медвідь знов каже, що нє; та й ждуть. Але третій раз ся питає, а він каже:
— Ідуть уже. А вовк:
— Ану, а багато їх йдуть? А медвідь каже:
— Три. Один, — каже, — йде в черленім шлику, другий з шаблев, а третій таки так. А вовк каже:
— Тот у черленім шлику, то від його, а тот із шаблев — тото шандар його, а тот, що таки так іде — то швець мій, бог би го побив! Тепер сидім тихо, що вни муть собі говорити.
Та й сидять тихо. А тоті поприходили та й туда похожують собі, як діло котові та псові, та когутові. А вепря щось укусило. Вепр кинув хвостом, а кіт скочив та гадав, що то миш, та й вепря імив за хвіст. Вепр вергся кота та гукнув, а кіт вепря ся верг та й штрик у того дуба, де був медвідь.
А медвідь гадав, що тот імив того та хоче і його, та й з дуба штрик та й вивихнув ногу. Утік вепр та й утік медвідь та й кажуть:
— Бог би тебе побив з твоїм шевцем! Яких тот привів людей, що тот нас виловити хотів!
Когут кудкудаче, а вовк каже:
— Най же вас, бо ви там були, але я на боці був, а від його кричав:
— І тот ще тут?. Тепер, — каже, — що робимо? А медвідь каже:
— Я би не пішов, бо я собі вже ногу вломив. А вепр каже:
— І я би не пішов, бо мені хвіст прирвав. А вовк каже:
— Вже най пропадає моя праця, як ми маємо вигинувати.