Жили собі чоловік і жінка. Так трапилося, що чоловік помер, а жінку запросили на весілля в інше село. Вирішила вона найняти плаксуню ( так було заведено в деяких селах, що плаксуня оплакує того, хто вмер). А сама збирається на весілля. А бабуся плаче та й приказує:
— Ой, тужу я, тужу по чужому мужу та не знаю, як його звати-и-и!
А жінка забула, що то похорон та за весільним порядком:
Дорош, бабо, Дорош
Випроводжай, хорош
За це тобі, бабка
Солі солянка!
Круп череп’янка
І павісмо конопель
І мені все равно
Бо люди вже узнали давно
Що ти чужа плачеш!
Та й пішла на весілля, а плаксуня залишилась коло покійника.