Один пройдисвіт-араб заплів у кіску свою чуприну й проголосив себе нащадком славетного пророка. Прибувши в якесь велике місто з караваном, що виїхав з Хіджаза, він набрехав тутешнім мешканцям, що повертається з прощі. Всякими правдами й неправдами добився він аж до самого султана. Аби сподобатися правителю, баламут прочитав дуже гарну касиду (Касида — в арабський поезії вірш хвалебного характеру) й сказав, що написав її сам. Та, як завжди буває, шила в мішку не сховаєш. Саме тоді султа¬на оточували мудрі радники, один з яких щойно повернувся зі святої Мекки.
— Я цього чоловіка,— мовив він султанові,— в Мецці не бачив. Бачив я його в Басрі на святі жертвоприношення. Хіба ж може він бути хаджі (Хаджі — почесний титул мусульманина, який відвідав святу Мекку)
— Так, так,— мовив інший радник.— Його пика мені знайома. Знав я його батька-християнина. То як же він мо¬же бути нащадком пророка Алі? А касиду, яку він прочитав, взято з збірки віршів поета Абу Нуваса.
Вислухавши такі звинувачення на адресу баламута, султан наказав, аби надавали тому добрячих щиглів і ви¬гнали геть з міста.
— О володарю землі нашої! — заговорив улесливо пройдисвіт.— Я скажу тобі дещо іще. І якщо мої слова ви¬являться неправдою, накажи скарати мене на горло.
— Ну, що ти іще надумав, аби розчулити мене?— за¬цікавився султан.
— Якщо чужинець,— переконував султана побрехач,— принесе тобі дзбан молока, пам’ятай, що в ньому два літри води, а молока — лише один літр. І якщо ти почув від мене безглуздий жарт, не бери цього близько до серця. Адже хто бачив світ, той багато бреше. На те і язик без кісток.
Султан засміявся і сказав:
— За все своє життя ти нічого правдивішого не сказав!
Надававши побрехачу сяких-таких пожитків, султан відпустив його.