Були три браття. Два розумні, а третій був трохи дурний. Їм помер тато. І перед смертю сказав, щоби сини ночували на його гробі. Першу ніч би йшов старший ночувати, другу — середущий, а третю ніч — молодший. Старший каже найменшому, дурному:
— Піди за мене ночувати.
— Де би я пішов? Щоб мене мерці замордували?
— Дам тобі корову, лиш іди.
І той пішов. Сидить він на цвинтарі, коло татового гробу. Та й утворяється гріб. Каже тато з гробу:
— То ти, сину найстарший? Він каже:
— Я.
— На тобі капейстру. Як нею потрясеш, то вийде такий кінь, що буде літати в воздусі. Та з правого вуха того коня витягнеш мундур офіцерський, а з лівого — шаблю.
І заперся гріб.
Приходи рано найменший син т’хаті та й каже:
— Трохи мене не замучили мерці.
Він додає страху, аби ще й той не пішов, середущий. Приходить другий вечір, каже середущий брат:
— Іди-ко ти й за мене. Дам і я тобі корову, то будеш мати дві. Цей пішов. Дивиться, о десятій годині отворяється гріб.
— То ти, сину мій середущий?
— я.
— На тобі, — каже, — таку торбинку, що має сто адвокатів. Як тобі буде біда, то ті адвокати тебе з біди витягнуть.
Та й заперся гріб.
Третю ніч іде наймолодший син самий за себе. І каже він браттям:
— Ідіть ви, я дам вам три корові. А вони відповідають:
— Добре, що ти за нас відбув. Ми не йдемо.
І пішов він самий. Прийшов на цвинтар і сидить коло татового гробу. Утворяється гріб і тато каже:
— То ти, сину наймолодший?
— Я.
— На тобі таку шаблю, що все зітне, що оком заздриш.
Взяв він ту шаблю і пішов т’хаті. І заховав її так, щоб не виділи браття.
А цар розіслав листи, що хоче віддавати дочку. Хто доскочить конем три рази на четвертий поверх і дочка поставить йому на чолі печатку, за того й дасть цар дочку. Два старших брати дістали листа та й ся збирають, а наймолодший сидить на печі, бо його ніхто не шанує. Він каже:
— Їдете скакати догори?
— Сиди тихо, дурню.
Пішли браття і їх уже не видко, а він витяг з кишені капейстру, потряс, і з’явився кінь. Посяг він у праве вухо і витяг мундур офіцерський, посяг у ліве — шаблю й арапник. Догонив браттів своїх, спарив їх арапником, прилетів туди конем і відразу вискочив на четвертий поверх. Царська дочка вдарила йому печатку, і він полетів т’хаті. А тоти скакали та й не могли доскочити, Боже борони!
Прийшов наймолодший син т’хаті та й заліз на піч. (А коня в капейстру загнав). Сидить на печі і шапку натяг, щоб печатки не було видко. Приходять старші браття. Та й каже він їм:
— Що, бив вас арапником офіцер?
— А ти, дурний, відки знаєш?
— Я, — каже, — виліз на хату та й видів.
Розсердилися брати та й завалили хату, аби дурний не ліз на неї і не видів їх.
Другої днини знов ідуть. А він сміється.
— Ідіть, ідіть, знов будете биті.
— Іди, дурний!
Пішли. А цей узяв капейстру, потряс. Знов вийшов кінь. Посяг хлопець у праве вухо, витяг мундур офіцерський, а з лівого — шаблю та й арапник. Догонив браттів та арапником почерезголов! А самий вискочив д’ній, і вона знов прибила йому печатку на чолі. І поїхав т’хаті. Загнав коня в капейстру і знов виліз на піч. Хата розвалена, а він наклав ватру та й сидить на печі. Приходять брати, а він ся сміє:
— Що, знов вас випарив офіцер нагайкою?
— А ти відки знаєш?
— Я виліз на пліт та й видів. Браття завалили пліт, би не видів.
Пішли вони на третій день. А він знов потряс капейстрою, вийшов кінь, він посяг у праве вухо і витяг мундур офіцерський, посяг у ліве — і витяг шаблю і арапник. Та догонив браттів і знов спарив їх арапником. Приїхав він туди, вискочив знов на четвертий поверх, і царівна знов печатку йому на чолі вдарила.
Сидить він далі на печі, а цар робить візиту, котрий має на чолі печатки. Шукають — нема. А цар каже:
— Може, якийсь дома сидить?
— Та є, — кажуть, — у нас дурний один на печі.
— Приведіть його сюди.
Привели його, здоймили шапку, а то три печатки на голові. Цар каже:
— Що-с собі вибрала, то маєш. Звінчалися вони. А дочка каже:
— Не хочу я його. Тату, вбийте його. Цар їй каже:
— Я буду мати з Поганим царем війну, візьму його з собою, і його вб’ють… Підеш, — каже, — сину, на війну?
— Піду. Нічого я там не пораджу, але піду.
Цар дав йому коня, того, що воду тягнуть. А він сів на коня передом назад, взяв хвоста в руки та й каже:
— Вйо на війну!
Усі пішли на війну, а цей заїхав у болото та й ся лишив. І витяг він із свого сховку ту чарівну шаблю, що йому тато з гробу дав. А тоді потряс капейстрою, і вийшов кінь. Посяг він йому в праве вухо і витяг мундур офіцерський. Та почепив до боку чарівну шаблю і полетів на війну. І що оком заздрив, то постинав. А один офіцер поранив йому палець на нозі. А цар, його тесть, мав хустину зі своїм підписом та й йому забандажував той палець. І він поїхав т’хаті. Цар приїхав та й каже жінці:
— Щастя маю на одного офіцера. Якби не він, то програв би війну. Я йому поранену ногу забандажував своєю хустиною. Якби знав, де він, покликав би його на забаву.
А дочка побачила, що її чоловік спить під кухнею з забандажованою ногою та й прочитала на хустині царський підпис. Та прийшла до царя й каже:
— Доброму офіцеру ви ногу забандажували. Тому, що під кухнею спить. Ідіть подивіться.
Цар пішов, подивився та й каже:
— Вставай, вже тут не меш спати. Полягали вони спати, а жінка питає:
— Що ти мав таке, що так багато голів стяв?
А він їй каже, що має таку капейстру. Та й таку шаблю. Та й торбинку, що в ній сто адвокатів.
А як він заснув, вона вкрала то все і дала свому татови. А чоловіка другої днини нагнала від хати, як собаку.
Іде він та й плаче. І стрічає його ворожка.
— Чого ти плачеш?
А він їй каже, що з ним зробили.
— Іди, — каже ворожка, — до склепу і купи троє яблук. Як хто таке яблуко з’їсть, то в него роги виростуть.
Пішов він до склепу, купив тих три яблука, сам так перебрався, щоб його не пізнали, поклав ті яблука в кошик і йде назад у столицю. І каже:
— Яблука продаю.
Але нікому не продав. Аж тут вийшла його жінка. І він продав їй тих троє яблук. Вона купила і з’їла всі три. І їй зразу три роги зачали рости: два на голові, а третій на плечах.
Цар приводить лікарів. Чим лікарі тоти роги більше рубають, тим вони більші ростуть. А царів зять купив собі білий халат і все, що треба лікареви, і перебрався на лікаря. Та прийшов під столицю та й кричить, що він лікар. Цар собі думає: «Ану я ще цего візьму». І взяв його цар, щоб зняв дочці роги. Питає цар:
— Що тобі дати за те, що роги знімеш?
— Торбинку, що в ній сто адвокатів.
І цар дав ту торбинку. Та й він утяв свої жінці один ріг.
— А що за другий ріг дати?
— Дайте ту капейстру.
Цар дав капейстру, і він втяв другий ріг.
— Ну а за третій ріг? За той, що на плечах? Що за нього возьмеш? А він каже:
— Як хоче вона бути моєю жінкою, то я втинаю того рога, а як ні, то най жиє з рогом до смерти.
А вна каже:
— Най буде, буду його жінкою.
Та й втяв він їй рога на плечах, і вже вони собі добре жили.