Були дід і баба, і дуже бідно вони жили. Свариться баба з Дідом:
— Відколи я віддалася за тебе, то все бідуєм і бідуєм. І все через тебе.
Мав дід трохи грошей і взяв собі за ті гроші гектар поля на рік. Та й посіяв на тім полі пшеницю. Ходить дід у поле, дивиться — файна пшениця росте. Каже дід бабі:
— Добре нам тепер буде, будем мати свій хліб.
Прийшов він раз на поле, подивився — пшеницю вже можна жати. Нагострив дід серпи — завтра підуть з бабою жати. А вночі звіялася буря з градом, і град дуже побив дідови всю пшеницю. Приходи він з поля і каже:
— Бабо, побив град нашу пшеницю.
А баба ще сильніше почала сваритися з дідом:
— Треба було жати вчора, треба було позавчора!
Набридло дідови те діло, кинув він бабу і пішов. Ішов, скілко йшов, та й зайшов у ліс. І побачив у лісі хату. Заходи у ту хату, а там баба. Привитався, а баба й питає його:
— Куди, чоловіче добрий, ідеш?
А він каже, що баба свариться з ним за пшеницю.
— Виросла нам файна пшениця, а вночі звіялася буря з градом і побила всю.
— І в людей побив град?
— Нє, лиш мій гектар побив, — каже дід. Баба йому:
— Мої сини — вітри. Котрийсь із них це діло зробив. Прийдуть додому, спитаю їх.
Приходи старший син, баба питає його, а він каже:
— Нє, я в тій стороні не був.
Приходи другий син, питає баба і його, а він тоже каже, що не був у тій стороні. Приходи третій син. Стара спитала його, а він засміявся та й каже:
— Правильно, я зробив це діло. Але тобі, діду, поможу. На тобі оцю скатерку. Як простелиш її, то що схочеш — буде тобі їсти й пити всього доволі.
Дід узяв скатерку і пішов.
За день додому не дійшов. Прийшлося йому ночувати в корчмаря. А корчмар каже йому:
— Діду, це корчма, тут все дають лиш за гроші. Це не то що у вуйка якогось ночувати і повечеряти без грошей.
— Мені не треба нічого, у мене все є, — каже дід.
Бере застелює стіл скатеркою, і з’явилося на тій скатерці їсти й пити, що хочеш. Сів з дідом і корчмар, сіла корчмарева жінка. Наїлися, напилися. А корчмар усе старався напоїти діда. Напився дід добре і лягає спати. Корчмар ту скатерку ховає, а другу таку кладе на стіл. Устав дід рано, взяв зі стола скатерку і пішов додому.
Баба побачила діда і знов свариться з ним. А дід їй каже:
— Мовчи, бабо, тепер ми заживем.
І простелив скатерку. А на скатерці нема нічого. Баба ще більше свариться з дідом:
— То ти ще обманюєш мене?!
Думає дід: «Що ж це зробилося зі скатеркою? То, мабуть, Вітер обдурив мене». І пішов дід знов до Вітра. А Вітер каже:
— Добре, на тобі гаманець і будеш мати грошей, скілко треба. Лиш спорожниш, а він знов повний.
Взяв дід того гаманця і пішов додому. Але за день не міг зайти додому і знов зайшов до того корчмаря. Корчмар зустрів його, як старого знайомого. Поклали діда за стіл, сіли, п’ють, їдять. А корчмар до діда:
— Покажіть, діду, ще якісь чудеса. Що у вас цікавого є?
А дід виймає гаманець і показує корчмареви. Спорожнив гаманець на стіл — купа золота! Поклав у кишеню, витягає назад, спорожняє — знов купа золота!
Напоїв діда корчмар. Дід заснув, а корчмар витягає гаманець з дідової кишені, а в кишеню дідови кладе інший гаманець. Встав дід рано і пішов додому. Жінка знов свариться з дідом:
— Ти знов прийшов?!
Та сяк, та так на діда. А дід їй:
— Стань, бабо, тепер ми будемо добре жити до самої смерти. Витягає дід гаманець, витрушує на стіл — нічого нема. А баба ще гірше свариться:
— Другий раз мене обманюєш!
Виходи дід з хати і знов йде до Вітра. Приходи і каже Вітрови:
— Не слухається мене гаманець, нема в нім більше грошей.
А Вітер все знає, що дід роби, лиш не каже нічого. Посміхнувся Вітер і дає дідови сумку. Та й каже:
— Як захочеш бачити, що в сумці є, відкрий її і крикни: «Два з сумки!» А як не схочеш більше бачити тих двох, то крикни: «Два в сумку!» — і закрий сумку назад.
Вийшов дід і йде додому. І захтілося йому бачити, що є в сумці. Відкрив сумку та й каже:
— Два з сумки!
Як вийшли два з сумки, як узяли діда молотити! Пригадав дід, що Вітер казав.
— Два в сумку! — крикнув він, і тих два лишили його та й пішли в сумку.
Дід закрив сумку і пішов далі.
Приходи він знов до корчмаря. Той зрадів, як забачив його.
— О, старий знайомий прийшов.
Та кладе діда за стіл. Наїлися, напилися добре. А корчмар і каже:
— Ану, діду, що за чудеса в тебе є? Показуй.
А дід думає: «Я зараз тобі покажу». Та відкрив сумку.
— Ану, два з сумки!
Як вийшли два з сумки, як зловили корчмаря бити, то б’ють до смерти! Корчмар проси діда:
— Бери, діду, що хочеш, тілко лиши мене живого. А дід каже:
— Дай мою скатерку і гаманець, тоді лишу. Корчмар кричить жінці:
— Давай дідови скатерку і гаманець і най він іде з богом! Винесла вона, бере дід скатерку й гаманець.
— Два в сумку! — крикнув він, закрив сумку, почепив її на плечі і пішов.
Приходи дід додому, а баба знов з дідом свариться. Дід думає: «За те, бабо, що ти зо мною стілко сваришся, намну я тобі зараз боки». Відкрив дід сумку і крикнув:
— Два з сумки!
Як вийшли два з сумки, як зачали бабу бити! Б’ють, а баба кричить. Побачив дід, що доста вже бабі, і крикнув:
— Два в сумку!
І закрив сумку. Бере скатерку, застеляє стіл. А на столі — що лиш на світі буває, їж і пий. Сіли дід з бабою за стіл, наїлися, напилися, що хтіли.
А дід був дуже добрий чоловік. Каже бабі:
— Бабо, іди попроси до нас у гості сусідів.
Напросила баба сусідів, і сусіди наїлися й напилися, що хтіли й скілко хтіли.
І часто дід просив до себе сусідів. Просив, поки дочувся пан, що в діда такі чудеса є: скатерка, що їж і пий, скілко хочеш, і гаманець, що ніколи його до кінця не спорожниш. Приїхав пан бричкою до діда, зайшов до хати і каже дідови:
— Здрастуй, дєдушка!
— Здрастуйте.
— Я чув, що в тебе, дєдушка, чудесна скатерка є, що простелиш її — і їж, і пий, скілко хочеш.
— Є, — каже дід.
Та як простелив скатерку, дак пан зроду не бачив напитків таких і закусок, як з’явилися на скатерці. Сів пан з дідом і з бабою за стіл, наївся, напився, скілко хтів, а потому й питає діда:
— А де ж твій чудесний гаманець?
Показує дід і гаманець. А пан подивився і каже:
— Цю скатерку і цей гаманець замотай у бумагу і винеси мені в бричку. Та поклади під сидіння.
Дід став просити пана:
— Я старий, баба стара. Як же ми будем жити?
Дак пан не хоче й слухати. Побачив дід, що по-доброму нічого не може зробити, та й признається:
— У мене ще їдна річ є. Відкрив дід сумку і крикнув:
— Два з сумки! Рахуйте панови кости!
Як вийшли два з сумки, як узяли пана в роботу! Пан кричить не своїм голосом:
— Мені не треба нічого! Лиши мене тілко живого!
А дід мовчить, най пана ще помолотять. А тоді крикнув:
— Два в сумку!
І закрив сумку. Пан поїхав, а дід з бабою лишилися. І мали з чого жити, поки не вмерли. І їв дід, і пив, і сусідів годував та напував. І більше баба з ним не сварилася.