На лужку вели тиху розмову квіти:
— Як важко у світі жити. Не встигнеш розквітнути, а тебе чи хтось витопче, чи з з’їсть худоба, чи діти прибіжать і на букетики вирвуть.
А тим часом поспішали на лужок учні разом зі своєю вчителькою. Був ранок. Вони милувалися вогниками роси, квітами, але не рвали їх. Сонечко піднялося вище, і лужок ожив. Непомітні до цього часу кульбабки, вмившись вранішньою росою, розкрилися, і сотні маленьких сонечок засвітилися на лужку. Це була така казкова картина!
— А тепер, — сказала вчителька, — спитаємо у квітів, хто дасть нам квіточок на віночок.
Кульбабки потягнулися на своїх довгих стебельцях до дітей:
— Візьміть нас!
Вчителька навчила дітей плести віночки-обереги і дала завдання подумати, чому ж кульбабки дозволили рвати квіточки.
Поверталися діти додому веселими. А вночі їм снилися кульбабки, які проводжали у світ свої парашутики з майбутніми дітками-насінинками. Вони летіли, весело перевертаючись, немов змагались, хто далі залетить. А потім опускались на землю і проростали маленькими кульбабками-сонечками на зеленому лужку.