Давно це було, і багато з того часу забулося. Але цю історію і зараз пам’ятають усі мешканці міста Юньяна. Прадіди розповіли її дідам, діди — батькам, батьки — дітям, а ми розповімо вам.
Приїхав раз у місто Юньян один лихвар і відкрив крамницю. Добре йшли справи у купця. З кожним днем він ставав багатшим і товстішим. І не дивно. Усі виходили з його крамниці обдуреними: того обважить, того обкраде, тому борг не віддасть.
«Чудово, — думає лихвар. — Із таким народом гроші нажити неважко. Одного – налякаю, іншого – обдурю, третього – підкуплю, в іншому боги допоможуть».
А поблизу крамниці міняли жив один вантажник. Він неодноразово чув, як сміявся купець з довірливого народу. Позбувся вантажника сну та спокою: прикро йому було за своїх товаришів. Довго він думав, як помститися шахраю, і нарешті придумав.
Слухайте, як це було.
Сидів раз лихвар у своїй крамниці підраховував гроші. Раптом брязнув дзвіночок на вхідних дверях і в крамницю зайшов чоловік. Він вклонився господареві, вийняв з кишені пакунок і розв’язав його. Лихвар побачив у руках відвідувача золотий злиток.
— Скільки хочеш? — запитав шахрай.
Очі його блищали. Він не міг відвести жадібного погляду від золотого зливка.
— Я хочу небагато, — відповів чоловік, — лише сто монет.
Лихвар схопив злиток і кинув його на ваги:
— У злитку 50 унцій. Отримаєш 50 монет.
— Пан помилився, — сказав вантажник. – У злитку 60 унцій, і я хочу отримати за нього 100 монет.
— Ти, негідник! — заволав лихвар. — Ти вкрав це золото. У злитку 50 унцій. Отримуй 50 монет і забирайся геть, а то покличу стражників.
Вантажник низько вклонився:
— Я згоден. Але це не моє золото. Мене попросив продати його хворий товариш. Нехай пан напише мені розписку, що злиток важив 50 унцій.
Лихвар написав розписку і віддав її вантажнику.
Як тільки за вантажником зачинилися двері, лихвар схопився за боки і залився сміхом. Та й як йому було не сміятися з дурного, боязливого бідняка. Злиток важив 60 унцій і коштував набагато більше. А йому він дістався за п’ятдесят!
І так міркуючи, шахрай вийняв із ящика злиток, бажаючи помилуватися ним. Він одягнув окуляри і підніс свою покупку до очей. І раптом руки його затремтіли, щоки почервоніли, а окуляри злетіли з носа і розбилися. Але тепер лихвар і без окулярів побачив, що купив підроблене золото.
Ой, як розсердився шахрай! Адже давно відомо, що ошуканці виходять із себе, коли хтось обдурить їх самих. Лихвар вибіг з крамниці і наздогнав вантажника. Він схопив його за комір і почав вимагати назад свої гроші. Але бідняк відштовхнув його і, не обертаючись, увійшов до свого будинку. Даремно біснувався лихвар біля дверей будинку; вигукуючи прокляття, лайки та погрози: китаєць не відгукувався.
Тоді лихвар побіг до знайомого судді і розповів йому про витівку вантажника.
Вранці китаєць стояв перед розгніваним суддею. У руках судді був злиток фальшивого золота.
— Як ти посмів обдурити поважну людину? — грізно спитав суддя. — Може, тобі набридло носити голову на плечах?
— Шановний пане, — відповів вантажник, — цей злиток не мій. Той, що я продав, був золотим, а у ваших руках шмат міді.
— Ти, безрідна собака! – закричав суддя. — Сто ударів палицею по п’ятах, якщо не доведеш правоту своїх, слів!
І суддя подав знак, щоб внесли бамбукові палиці.
— О, справедливий пане, — сказав вантажник, — немає нічого легшого. Накажи зважити злиток, і ти переконаєшся, що лихвар дурисвіт, а я чесна людина.
Суддя поклав злиток на ваги.
— 60 унцій, – сказав він, подивившись на ваги.
— А мій злиток важив лише 50 унцій. Про це написано рукою самого пана лихваря на цьому папері. Зрозуміло, пане суддя, що купець показує вам зовсім не той злиток, що купив у мене?
Довелося судді відпустити китайця додому. А лихвар незабаром поїхав із Юньяна. Бо при зустрічі з ним люди сміялися, а хлопчаки бігли слідом, показували на нього пальцями та кричали:
— Покараний брехун! Покараний брехун!