Були собі три брати: Розбийскала, Перевернигора і Покотигорошок. Пішли вони всі три на полювання. Йшли, скільки йшли, лісом і знаходять хатку. Ніхто в тій хатці не живе, двері побиті, піч повалена. Покотигорошок каже: «Давайте будемо тут жити». Взялися вони до роботи, полагодили все, помастили. «А тепер давайте, хлопці, підемо на полювання», — каже Покотигорошок. Пішли вони всі разом, вбили зо два зайці. А на другий день встають рано, і каже Покотигорошок: «Давайте зробимо так: хай два йде на полювання, а один лишається варити їсти».
І лишається варити їсти Розбийскала. Зготував він їсти, прибрав файно в хаті і ліг собі спочивати. Коли приходить до їхньої хати дід Кокоть — борода на локоть, сам на п’ядь, борода на дві.
— Відчини двері! Розбийскала відчинив.
— Пересади через поріг! Розбийскала пересадив.
— Давай їсти. Нема що.
— Як немає? Ти наварив, давай їсти. Розбийскала не дає.
— То йдем на Залізний тік боротися, — каже дід Кокоть.
Приходять вони на Залізний тік, ловляться боротися. Він діда сюди — не може кинути. Він діда туди — не може кинути! А дід як замахне ним! Та як кине до землі. Та ловить його за крижі, здирає йому пас від крижів до голови, натирає обдерте місце землею та й іде до хати. Усе з горшків поз’їдав, горшки поперевертав і забрався.
Зайшов до хати Розбийскала, зачав удруге варити. Прийшли браття з полювання.
— Зварив їсти?
— Зварив.
— То давай.
Розбийскала дістав із печі, подав їм, а Покотигорошок питає:
— Чого воно таке гаряче? Ти не міг раніше зварити? А Розбийскала не каже їм, що з ним було. Думає:
«А що з ними буде?» І болить його там, де шкіра здерта.
Наїлися вони, полягали спати, а рано Перевернигора каже:
— Я лишаюся, а ви йдіть на полювання.
Пішли вони, а він нарубав дров, порубав м’ясо, помив, поварив. Позамітав файно у хаті, позапрятував, ліг собі на лавку та й лежить. Чує, щось гупає. А то дід Кокоть — борода на локоть, сам на п’ядь, борода на дві. Кричить йому дід:
— Відчини двері! Перевернигора відчинив.
— Пересади через поріг. Перевернигора пересадив.
— Давай їсти.
— Нема.
— Як нема?! Пішли на Залізний тік боротися.
Пішли вони на Залізний тік. Махнув Перевернигора дідом в один бік — не може кинути, махнув у другий бік — не може. А дід ним як замахне та як утне в землю! Та здирає йому пас шкіри від крижів до шиї, натирає обдерте місце землею і лишає його там. А сам пішов у хату, все поз’їдав, горшки поперевертав і пішов.
Прийшов Перевернигора, помив те все, нарубав нового м’яса і зварив новий обід. Приходять з полювання брати, дає він їм їсти. І знову ж гаряче, як і вчора. Лягли вони спочивати. Рано встають, і Покотигорошок каже:
— Ви йдіть на полювання, а я лишаюся дома. Наварив він, позамітав, ліг та й лежить. Чує, щось гупає в двері.
— Відчини!
— Відчини собі, як хочеш. Відчинило воно двері.
— Пересади через поріг.
— Перелазь собі.
Перелізло воно через поріг. А то дід Кокоть — борода на локоть, сам на п’ядь, борода на дві.
— Давай їсти.
— Нема.
— Дай хоч покуштувати.
— Нема.
— Дай хоч понюхати.
— Нема.
— То йдем на Залізний тік боротися, — каже дід Кокоть.
— Гай ідем.
Бере Покотигорошок сокиру, витісує собі клин. Бере той клин, сокиру і йде з дідом на Залізний тік боротися.
Як замахне дід Кокоть Покотигорошком, той аж на коліно впав. Як замахне Покотигорошок дідом, той аж по кісточки заліз у землю. Ловить він діда за бороду, веде до пенька, розколює той пеньок, закладає туди бороду, забиває клина і залишає діда, припнутого до пенька, а сам іде додому. Прийшов, ліг собі на лавку й лежить.
Брати приходять з полювання, приносять по зайцеві і питають:
— Варив ти що?
— Варив.
— То давай.
Дає він їм їсти, і не таке гаряче, як вони йому давали. З’їли вони обід та й питають брата:
— А ти нічого не пацив?
— Ні. А що, ви пацили щось?
— Ой, що ми пацили!
Підіймають вони сорочки і показують йому: в одного здертий пас шкіри і в другого.
— А ти нічого не пацив? — знову питають його.
— Нічого, — підіймає сорочку — нічого не здерто з нього.
Тоді Покотигорошок каже:
— Ану, гай пішли зі мною. Побачите, що я зробив.
Приходять туди, де був пеньок, а там лиш яма. Вирвав дід бородою пеньок та й потягнув.
Ідуть вони лісом по сліду. І прийшли до великої діри, яка вела під землю. По сліду видно було, що дід потягнув туди пеньок. «Що будемо робити?» — думають браття. Один каже:
— Давайте зробимо вірьовку і спустимось у ту діру. Розбийскала приніс сокиру, зрубали вони липу, надерли личчя і сплели вірьовку. Покотигорошок каже:
— То котрий спускається, ти, Розбийскала, чи ти, Перевернигора? — той не хоче і той не хоче. — Як ви боїтеся, то полізу я, — каже Покотигорошок. — Але що буду відти казати, щоб усе робили.
Обв’язався Покотигорошок тою вірьовкою, і брати спустили його вдолину. Спустився він туди, пройшов трохи — кімната, у ній три дівчини.
— Відки ви взялися? — питають дівчата. — Як прийде дід Кокоть, то він вас уб’є.
— Нічого не буде, — каже Покотигорошок. — А ви давно тут живете?
— Давно. Дід Кокоть нас половив і затягнув у цю діру. Якби хто вивів нас на білий світ, ми б не знати як дякували.
— То гай ходіть зі мною, — каже Покотигорошок. Приходять вони всі четверо до діри. Він шарпає за вірьовку і кричить:
— Ви є, хлопці?
— Є!
Прив’язав він одну дівчину попід пахви і кричить:
— Тягніть! Розбийскала, це тобі жінка!
Витягли її браття і знов спустили вірьовку. В’яже Покотигорошок другу дівчину.
— Перевернигора, це тобі жінка. Тягніть! Потягнули вони, а Покотигорошок зі своєю дівчиною зостався внизу. А як подали знову вірьовку, він прив’язує й третю дівчину.
— А це мені жінка! Тягніть!
— Витягнули й третю. Тоді прив’язується він сам.
— Тягніть мене!
А вони побачили, що третя дівчина така гарна, підтягнули його трохи та й пустили вірьовку. Упав Покотигорошок назад у ту яму.
Іде він попід землею, іде. Та й бачить — гора. На горі гніздо, а в тому гнізді — четверо пташенят. І тут почався вогньовий дощ. Як побачив Покотигорошок, що йде такий дощ, то поліз на ту гору і накрив пташенят. Трохи попік його дощ, але пташенята зосталися живі й здорові. Коли дощ перестав, вони йому кажуть:
— Сховайтеся, бо як наша мама прилетить, вона вас з’їсть.
Сів він під скалу й сидить. Чекає, що ж то прилетить. Прилетіла мати пташенят і питає:
— Був такий вогньовий дощ, а ви живі. Хто вас врятував?
— Був дядько, накрив нас, — кажуть пташенята. А вона питає:
— Куди ж той дядько пішов? Пташенята сказали, в який він бік пішов. Мати пташенят була комета. Вона пішла за Покотигорошком і знайшла його під скалою. І питає його:
— Чого ви тут?
— Я сюди потрапив таким і таким випадком. Та побачив, що йде вогньовий дощ, і накрив малих пташенят.
— Це, — каже комета, — мої діти. Що ж ви хочете за те, що врятували їх?
А він каже:
— Нічого не хочу, аби лиш на білий світ вибратися.
— Я вас вивезу, — каже комета, — але мені по дорозі треба багато їсти. Он пасеться стадо корів. Заріжте одну корову і покладіть м’ясо на мене. І покладіть бочку води. Коли я поверну до вас голову, давайте мені кусок м’яса і горня води. Як буде усе готове, то я вас повезу.
Зарубав він корову, склав на комету м’ясо, поклав на неї бочку з водою, і починають летіти.
Летіли вони, летіли. Він усе давав їй м’яса й води. І води ще трохи лишилося, а м’яса вже не було. Комета повертає до нього голову, а він каже:
— Уже нема більше м’яса.
— Як нема м’яса, то ми будемо падати, бо я не годна більше летіти.
Тоді він відрубав шматок м’яса від своєї литки і дав їй. Вона з’їла, запила водою і вивезла його наверх. Вивезла й каже:
— Скільки я їла м’яса, але такого доброго ще не їла, як це останнє, що ви дали мені.
— Воно то добре, — каже Покотигорошок, — але я відтяв його від своєї ноги.
Та й показує їй те місце, де було відтяте м’ясо. А вона виплюнула те м’ясо, і воно зразу приросло на своє місце. Розпрощався Покотигорошок з кометою і йде. Приходить під своє село. А там хлопчик пасе свині. Він питає хлопчика:
— Чий ти?
— Мого батька звати Покотигорошок. А моя мама служить у мого дядька.
Його жінка була за наймичку у Розбийскали. Зайшов Покотигорошок до хати, а брат побачив його і зумівся.
— Нащо ви мене кинули? — спитав Покотигорошок.
— Та то воно урвалося, — почав викручуватись Розбийскала.
Покотигорошок нічого не сказав йому. Тільки забрав свою жінку, сина і пішов з ними. Знайшли вони хатку і лишилися там жити. І може, ще й тепер живуть.