Був господар, мав три сини. Два були розумні, а один трошки дурненький. Він нічого не робив, усе сидів під пічкою та й попелом грався. А коли захоче, то йде рибку ловити. Одного разу пішов він на річку ловити рибку і зловив щуку. Щука зачала в него проситися:
— Пусти мене, в мене маленькі дітоньки. Не вбивай мене. І ще сказала йому щука:
— Коли тобі буде потрібно що, прийди до річки, і я тобі дам, що попросиш. Тільки скажи: «За Божим позволінням, за щучиним помишлінням най мені буде то й то».
І він щуку пустив. Та прийшов додому й каже:
— Мамо, я ймив щуку.
— Та де вона? Давай, най я смажу.
— Та я її пустив.
— Та чого ти пустив?
— Вона в мене просилася.
Ну та й що з ним робити? Вже гірше нема.
Але одного разу написали в газети, що царська донька хоче віддаватися, і ніякий хлопець їй не подобається. Лицарі приходять — ні! Каже вона своєму татови:
— Насипте скляну гору. Хто на ту гору вискочить, той буде мій чоловік, а ваш зять.
— Добре.
Послухав її цар, висипав скляну гору і подав у газети: «Хто хоче бути моїм зятем, то най виїде на цю гору». Ті газети розійшлися скрізь, по всіх селах і дійшли й до того ґазди, що мав три сини. Старші хлопці взяли газету й читають, а Попелюшник слухає. Прочитали та й кажуть:
— Треба вилетіти конем на скляну гору. Якби це зробив хто з нас, був би царським зятем. Але як це зробити? Але збираймося та й їдьмо. Є ж у нас два коні. Може, один з нас вилетить?
Та зібралися два старших брати і поїхали. А Попелюшник пішов до річки й каже:
— За Божим позволінням, за щучиним помишлінням, най мені вийде кінь. Сивий, срібне копито, золота грива.
З’явилася щука, плеснула хвостиком, і став перед ним кінь. А він знов каже:
— За Божим позволінням, за щучиним помишлінням, най мені буде сідло і уздечка, золотисте, сріблисте все.
З’явилися сідло й уздечка, осідлав він коня й каже:
— За Божим позволінням, за щучиним помишлінням, най мені буде лицарське вбрання, шабля, арапник *…
Знов плеснула щука хвостиком, і вилетіло з води все, що він хотів. Він раз-два вбрався, а своє старе вбрання в корч сховав. Та сів на коня і як пішов, як пішов! Доганяє братів. Та як урве арапником одного коня, другого! Ті лиш видивилися на него. Відки такий лицар узявся?
І біг він, біг, і прибув під ту скляну гору. А там коней! Уже одні поламали ноги, одні побилися. А він лиш тим конем клоп-клоп, клоп-клоп — і вийшов на гору. Йой, царева дочка так втішилася і прибила йому золоту печатку на чоло.
А він заобернувся і поїхав. Та приїхав до річки, здав усе добро назад щуці, вбрався в своє, дивиться у воду — щось у него золоте на чолі. Миє він то, шурує, шкрябає — не може нічого зробити. І що він робить? Уриває здолини * свої сорочки, завиває * собі тим голову і йде до хати.
А брати його приїхали там, не могли нічого зробити та й вернулися додому.
Питається його мама:
— Чого ти завив голову?
— В мене голова болить.
А цар скрізь розіслав війська шукати того лицаря, що печатка на чолі. Але ніде не можуть найти його, хоч умри. По всіх селах, по всіх містах шукали — нема. І нарешті приходять до цего ґазди. Питають:
— Є у вас сини?
А сини молотять у стодолі.
— Та є генде * два, молотять.
— Ну а більше нема?
— Є ще один у хаті. Такий, трохи дурний. Вони вже хотіли йти. А один з них каже:
— Ану зайдім та подивімся, хто там у хаті.
Зайшли, а він собі під пічкою попіл пересипає. А голова зав’язана. Агій *, що це? Та й подумали вони: треба подивитися, що це. Раз уже зайшли, то подивимося! Зняли пов’язку — золота печатка на чолі!
Його беруть, він виривається. Він хотів піти до річки, аби перебрався. Та де, вони його не пускають. Вони заради него йшли. Посадили його на коня і везуть до царя. Мотузком уперезаний, сорочка довга, без штанів. Звикле, дурненький. Приводять його туди.
Цар завмер, як побачив його. Каже дочці:
— Ти такого мені зятя вибрала? Іди мені з царства, би я тебе не чув і не видів.
І прогнав їх обох. Вона плаче, а він по дорозі каже їй:
— Не журися, все буде добре.
Та й іде він до річки, там, де щука.
Прийшов над ту річку і царівну привів там. Вона упала і заснула. Змучена була.
А як вони відходили з царського двору, цар подобрів і сказав до доньки:
— Ідіть та хоть до нас у гості прийдіть. А Попелюшник каже:
— Тоді до тебе в гості прийду, коли від мене до тебе буде права * дорога, сріблом висипана. А по обох боках срібні слупки *, на них золоті клітки, а в клітках пташки мають співати.
Вона заснула, а він каже:
— За Божим позволінням, за щучиним помишлінням, най мені будуть палати, кращі, як у мої жінки тата.
Рибка плеснула хвостиком — вийшли палати. Він знов каже:
— За Божим позволінням, за щучиним помишлінням, най мені в палатах все буде краще, як у її тата.
І все вже в палатах є. Він тоді каже:
— За Божим позволінням, за щучиним помишлінням, най буде дорога від мене просто до царя, сріблом висиплена, срібні слупочки на обі сторони і клітки золоті, а в клітках пташки би співали.
Плеснула рибка хвостиком, і то зробилося. Тоді він каже:
— За Божим позволінням, за щучиним помишлінням би коло мої жінки-царівни служниці стояли і перами махали.
І прокинулася його жінка в царській палаті, в царськім убранню і служниці коло неї.
А тато її рано встав, дивиться — чудо! Вулиця рівна, дорога проста-проста далеко тягнеться, по обох боках слупочки срібні, а на них клітки і в клітках пташки співають. Каже цариця:
— Збираймося і йдім до доньки.
Зібралися вони, прийшли до доньки й зятя, набувалися три дні, їли, пили, гуляли. І на тім байка закінчилася.