Була в царя дочка, та така вже гарна, що цар її й показувати не хотів нікому: боявся, що вкрадуть. Але довідався про неї чарівник з далекого заморського краю. Спорядив корабель та й поїхав через море, щоб ту царську дочку вкрасти. Приїхав, а вона берегом морським з подругами прогулюється. Чарівник почав показувати царівні різні чарівні квіти і заманив її тими квітами на палубу корабля. Як тільки вона ступила на палубу, чарівник підняв паруси і втік.
Сповістили царя, що вкрадено його дочку. Скликав цар свої війська та й каже:
— Хто знайде мою дочку, тому велику нагороду дам. Тоді вийшов з рядів прапорщик, якого звали Портопей.
— Я знайду вашу дочку, — сказав Портопей-прапорщик, — і нічого за це не хочу, тільки саму царівну за дружину. Дайте мені двох помічників і на два роки харчів.
Цар дав йому за помічників Івана Івановича та Василя Васильовича. Та ще — дванадцять музик.
Приїхали вони за море, у той край, де жив чарівник. Портопей-прапорщик наказує Івану Івановичу:
— Вари на нас усіх їсти, а я йду царівну шукати.
Іван Іванович зварив їду та й чекає на Портопея. А тут звідкись узявся сам чарівник.
— Зварив? — питає він Івана.
— Зварив, — відповідає Іван.
— То будемо їсти, — сказав чарівник, перехилив котел і сам з’їв усю їду.
На другий день знову пішов Портопей-прапорщик на пошуки, а варити їсти зоставив Василя Васильовича. Наварив Василь, а чарівник знову тут як тут.
— Зварив?
— Зварив.
— То будемо їсти.
Та й знову все сам з’їв.
На третій день відправив Портопей на пошуки обох помічників, а сам зостався варити. І знову з’явився чарівник.
— Зварив?
— Зварив.
— То будемо їсти.
— Але ж напитків нема, — каже Портопей-прапорщик.
Тут чарівник ударив кулаком об стіл, і на столі не знати звідки напитки різні з’явилися. Подумав Портопей-прапорщик: «Оце він і є, сам чарівник, і багато сильніший за мене. Що ж робити?» А чарівник каже:
— Будем пити.
Портопей перехилив собі чарку, а чарівник зразу цілу фляшку. Портопей другу чарку, а чарівник — Другу фляшку. Портопей третю чарку, а чарівник — третю фляшку.
Сп’янів чарівник і звалився на землю. Тоді Портопей-прапорщик відрубав йому голову. У кишені чарівника знайшов три золотих ключі, а з пальця зняв золотий перстень.
Зробив це Портопей та й знову пішов царівну шукати. Ішов він, ішов та й дійшов до кам’яної кручі. А попід кручу вела вузенька стежечка. Довго йшов Портопей тою стежечкою, аж дивиться — в кам’яній скелі золоті двері. Вийняв він один з золотих ключів і втворив ті двері. За ними були другі двері, а далі — ще одні. Повідчиняв їх Портопей і зайшов у велику кімнату. Там сидить царівна, а перед нею на столі грамофон грає.
— Здрастуй, царівно! — каже Портопей.
— Здрастуй, — відповіла царівна. — Але відки ти взявся? Тікай скоріше, бо як прийде мій муж, то вб’є і тебе, й мене.
— Твій муж мертвий.
І Портопей показав перстень з руки чарівника. Зраділа царівна, поцілувала Портопея-прапорщика та й пішли вони обоє до корабля.
Підходять до берега. Як побачив Іван Іванович, що царівна така — зразу загорівся до неї любов’ю. І поклав собі: «Що б там не було, а я повинен її вкрасти». Наказав зразу поставити паруси. Царівна першою зійшла на корабель, а Іван Іванович відчалив кораблем і втік. Портопей зостався на березі.
Іван Іванович каже царівні:
— Як признаєшся кому, що не я тебе врятував, то втоплю тебе в морі.
І вона пообіцяла, що не признається.
Приїхали вони додому. Цар зрадів, прийняв Івана за зятя і сказав готувати весілля.
А Портопей іде лісом та й плаче. Коли йому назустріч дід. І був той дід чарівником.
— Чого ти плачеш? — запитав він, і розказав йому Портопей всю свою історію.
— То ти знищив того чарівника? — запитав дід.
— Так, я знищив його.
— То за це я буду годувати тебе все життя або дам тобі, що ти тільки захочеш, бо той чарівник був мій найбільший ворог.
— Нічого мені не треба, — каже йому Портопей, — тільки зроби так, щоб я знову опинився в ріднім краю.
— Добре, — сказав чарівник і дав йому три квітки. — Коли прийдеш до моря, проковтни цю синю квітку, і море перед тобою розступиться. Коли постануть перед тобою гори, проковтни червону квітку, і гори перед тобою розступляться. А як проковтнеш білу квітку, то перекинешся на звіря, на птаха або на дерево — на що тільки захочеш.
І разом з трьома квітками дав йому старий чарівник шаблю-саморіз.
— Махнеш цією шаблею — і все вороже військо впаде порубане, хоч би його там тисячі були.
Прийшов Портопей-прапорщик до моря, проковтнув синю квітку — і море розступилося, а на дні морському зробився широкий шлях.
Пройшов Портопей тим шляхом, вийшов на другий берег, а перед ним — гори круті. Проковтнув він червону квітку, і розступилися гори.
Добрався Портопей до рідного краю, а там оголошення висять: усі люди закликаються до царя на весілля. Прийшов Портопей до царського двору та й став коло порогу. Далі не йде, бо дуже обірваний.
А Іван з царівною сидять за весільним столом. Царівна побачила Портопея коло порога та й каже цареви:
— Не той мене врятував, що на першому місці, а той, хто на послідньому. Візьми, батьку, бистрого коня і накажи прив’язати Івана до хвоста та й пустити в світ. А Портопея хай одягнуть у найкращі шати, бо він мене врятував і він буде мій муж.
Цар так і зробив. Бистрий кінь розволочив Івана, а Портопей одружився на царівні.
Але його жінка була неправдива і зрадлива: познайомилася з сусіднім королем і полюбила його. От той король і каже їй:
— Піду я на твого батька війною, звоюю його та й возьму тебе за жінку.
Вона й погодилася. Поїхав король у свою державу та й оголошує цареви війну. Цар почав радитися з зятем, а Портопей і каже:
— Не бійтеся, я за два махи все його військо покладу.
Вивів король своє військо, а Портопей махнув шаблею-саморізом раз, махнув другий — і все вороже військо було посічено. Повернувся Портопей з походу, а жінка й питає його, як йому вдалося це зробити. Він розказав їй про шаблю-саморіз.
На другий день вона взяла ту шаблю і передала королеви, а на її місце поклала другу, таку саму на вигляд.
Король знов оголошує цареви війну. Портопей знову заспокоює царя, бо має надію на свою шаблю-саморіз.
— Дайте мені роту солдатів, і ми зараз закінчимо війну. Виставив Портопей ту роту, а король махнув шаблею, і вся рота впала. Портопей махає, махає своєю шаблею, та нічого не виходить. І мусив Портопей утікати. Король забрав собі все царство його тестя і женився на його зрадливій жінці. А царя, її батька, посадив у тюрму.
Тоді Портопей проковтнув білу квітку, останню з тих, що дав йому старий чарівник, і перекинувся в яблуню під вікном короля. Прокинувся король вранці та й каже жінці:
— Подивися, яка в нас під вікном яблуня виросла. А жінка йому:
— То не яблуня, а Портопей-прапорщик. Треба її зрубати, спалити, а попіл розвіяти по вітру, щоб і сліду її не було.
В короля була молода служниця. Почула вона цю розмову, і жаль їй стало Портопея. Стала вона під яблунею та й плаче.
— Яблуне, яблуне, яка ти гарна. Тільки в поганий час виросла, що мусиш тепер пропадати.
А яблуня й шепоче їй:
— Я не яблуня, я Портопей-прапорщик. Коли мене будуть рубати, ти стань збоку, підніми з мене трісочку та й кинь біля стіжка сіна.
Вона так і зробила, кинула трісочку з яблуні коло стіжка сіна. А на другий день з’явився на тому місці гарний-прегарний кінь, у срібній броні і з золотими підковами. Сподобався королеви той кінь, а жінка каже:
— То не кінь, а мій колишній чоловік Портопей-прапорщик. Треба його вбити, спалити і попіл розвіяти по вітру.
Почула це дівчина-служниця, пішла до коня та й плаче.
— Коню, коню, який же ти гарний, а тебе хочуть убити, спалити і попіл розвіяти по вітру.
— Я не кінь, а Портопей-прапорщик. Коли мене будуть убивати, ти стій збоку. З рота мого випаде зуб. Візьми його і кинь коло річки. Велику нагороду я тобі за це дам.
Вона так і зробила: кинула того зуба коло річки, а на третій день рано-вранці з’явилася на річці біла качечка. Король побачив ту качечку та й став будити жінку. Почепив собі до боку шаблю-саморіз, з якою ніколи не розставався, та й пішов ловити ту качечку. А вона плаває собі при березі. Король до неї — а вона — фур! — далі на середину. Та така гарна, що аж очі вабить.
Тоді роздягся король та й поліз за нею у воду, а шаблю й одяг поклав на березі. Як тільки король заплив на середину, качечка плеснула крильми об воду і зразу опинилася на березі. Постав з неї Портопей-прапорщик, швидко одяг королівський одяг і почепив до боку шаблю-саморіз.
Жінка виглянула у вікно та й подумала, що то король іде. А як побачила, що то Портопей, — зімліла від страху.
Портопей поставив короля і зрадливу жінку перед собою і зняв їм голови. А тоді пішов додому і визволив з темниці царя. Узяв собі за жінку добру дівчину-служницю, і стали вони правити державою до скінчення віку.