Мав ґазда двоє дітей, хлопця і дівчину. Діти викішив *, діти повиростали. Пішли діти в школу і добре вчилися. Але дівчина вчилася краще за хлопця. Повиростали вони. І дівчина вивчилася у великих школах. Покликали хлопця до бранки *. А донька якраз вийшла з шкіл. Та й каже вона:
— Я би пішла до війська за брата Василя. Кажуть тато з мамою:
— Іди.
Дівчина підстриглася, як хлопець, і намість брата пішла до війська. А попала служити в столичне місто. Там вмундурували її на жовніра, і був той жовнір такий файний, що в столиці кращого не було.
У неділю рано іде жовнір у столичнім місті на шпацір. А цар зі своєю донькою на шпацір іде. Розминулися вони. Пройшов ще трохи і вертає назад, а цар з дочкою теж вертаються. І ще раз стрічаються.
— Тату, що це за жовнір?
— Це, — каже, — наш, у нашій столиці служить.
— Тату, це такий файний жовнір, я би пішла за него.
— Та що ти, донько? Та це жовнір-селянин. Я тебе дам за міністра.
— Ні, тату, такого файного міністра нема. Я хочу йти за цего жовніра.
І цар погодився.
Закликав цар того жовніра до себе. Той приходить.
— Що ви мене кликали?
— Я тебе кликав, бо ти вдався моїй доньці. Будеш брати мою доньку і зразу станеш міністром.
— Добре, я возьму вашу доньку за жінку, — каже жовнір. Зробив цар весілля і поклав свого зятя на старшого міністра. І живуть собі міністр із жінкою. Але його жінка дуже скоро довідалася, що це не чоловік, а жінка, та як вона сама. І свого «чоловіка» не схотіла. І сказала:
— Тату, я із своїм чоловіком жити не буду. Виженіть його геть із столиці, бо мені його не треба. Я собі піду за другого міністра.
— У тебе такий файний чоловік. Я це не зроблю, щоби я його вигнав.
А донька своє:
— Я вас прошу, щоби його в столиці не було.
— Добре, — сказав цар, — я кудись його вишлю.
— Зятю, іди принеси мені води цілущої, живущої і видющої.
— Най буде, — сказав зять.
Він пішов до церкви, взяв з дванадцяти опаратів * шовкових ниток і взяв дванадцять зерен пшениці. І пішов у великий ліс Дивиться, сидить чорт на пні. І питається чорт:
— Куди ви йдете? Каже царський зять:
— Мені треба води цілущої, живущої й видющої.
— Не йдіть далі, бо ви мене печете. Стійте тут, я вам принесу, — сказав чорт.
Царський зять зачекав. Приносить чорт воду в трьох фляшечках. Царський зять узяв ті фляшки й пішов до царя.
— Ти прийшов, зятю?
— Прийшов.
— Приніс воду?
— Приніс.
— Я маю тут песя *. Порубаю його на кавалки. Якщо воно зцілиться, ожиє й забреше, то добре, а як ні, то я тебе, зятю, розстрілю.
Цар узяв сокиру і порубав песя на малі кусочки. Тоді взяв воду цілущу, склав ті кусочки — песя зцілилося. Капнув йому в рот води живущої, водою видющою помастив очі — песя ожило, побігло і зачало гавкати. Цар кличе доньку до себе.
— Донько, — каже, — я не можу вбити твого чоловіка, а мого міністра. Він приніс таку воду — цілущу, живущу й видющу, — що я порубав щеня на кавалки, а щеня зцілилося й гавкає.
Донька сказала:
— Ні, тату. Хоть пускайте його додому, а хоть розстрільте. Цар кличе знов свого зятя.
— Зятю, — каже, — іди до Чорного царя на другу державу і принеси мені від него касу з грішми. Як не принесеш, не вертайся.
— Та піду, — каже. І пішов зять.
Іде він дорогою, а коло дороги дванадцять млинів мелють муку. Підходить царський міністер до тих млинів. Виходить на дорогу Дідо Мельник.
— Добрий день.
— Добрий день. Ти куди йдеш?
— Іду до Чорного царя на другу державу. По касу. Каже Дідо Мельник:
— І я піду з тобою. Лиш най попоїм.
Дванадцять млинів мололи муку з кукурудзів. Дідо Мельник зварив кулешу з муки, що дванадцять млинів намололи, і за раз із’їв. І тоді пішли обидва.
Ідуть вони, знов здибають чоловіка на дорозі. У дванадцяти кожухах.
— Добрий день!
— Добрий день, — відповідає Дідо в дванадцяти кожухах. — Куди ви йдете, хлопці?
— Йдемо на другу державу, до Чорного царя по касу.
— І я йду з вами. Уже їх три.
Ідуть вони далі дорогою. І стрічають знов чоловіка. І ланци * в него навхрест на грудях. Питається Дідо в ланцах:
— Куди ви, хлопці, йдете?
— Йдемо до Чорного царя по касу.
— І я йду з вами. Уже їх є чотири.
Приходять на границю. Міністер наперед, а ті за ним. Перейшли границю, і ніхто їх не спирав. Приходять до самої столиці, до Чорного царя. Коло столиці сперли їх пости.
— Куди, хлопці?
— Йдемо до царя по касу.
Пости дали цареви знати:
— Міністер із другої держави іде до вас по касу. Цар каже:
— Пропускайте.
Пости пропустили. Питається цар у міністра:
— Що ви хочете?
— Ми прийшли до вас по касу, — говорить міністер з другої держави.
— Дам, але завтра. Мусите ночувати в мене, — каже цар. Кличе цар ключника.
— Пусти цих чотирьох у ту залізну кімнату.
Ключник їх запустив, замкнув і запалив піч. Залізо розігрілося, будуть вони вже горіти. Каже царський міністер:
— Отут, хлопці, гинемо.
А Дідо у дванадцятьох кожухах як потис кожухами, залізна кімната стала студена. Кличе цар ключника.
— Іди вимети з тих людей попіл.
Ключник утворив двері, а ті чотири виходять. Ключник із страху перевернувся.
Входять вони до царя. Каже міністер:
— Давайте касу, бо ми йдемо.
— Дам, але з’їжте дванадцять волів і двіста кил * хліба. Тоді возьмете касу.
Дідо Мельник сказав цареви:
— Давай то все сюда.
Укроїв Дідо тим трьом по півхліба, а самий з’їв дванадцять волів і двіста кил хліба. І сказав цар:
— Беріть собі, хлопці, касу.
Дідо в ланцах переверг ланци на касу, узяв на плечі, і пішли вони з касою. А цар дивиться та й каже:
— Най беруть касу, бо з цими не витримав би я. Бо що за студений, а що за їдець, а що за силач. За три дні по державі моїй було би, Геть би мене об’їли.
Приходять міністер з цими трьома на роздоріжжя. Каже Дідо в дванадцяти кожухах цему Дідови Мельникови:
— Я йду в цю дорогу, а ти йди в ту. А тому Дідови в ланцюгах каже:
— Неси касу міністрови аж до столиці.
І на роздоріжжі розійшлися. Міністер пішов з Дідом у ланцах, що касу ніс. Каже Дідо в ланцах міністрови:
— Я страшно зголоднів. Тут є хатина. В ній живе баба-чарівниця. На тобі оден червоний і купи в тої баби оден хліб.
Міністер узяв червоний і входить у хату до баби. Баби нема в хаті, а дванадцятеро хліба стоять на столі. Міністер поклав червоний на стіл, оден хліб у руки й пішов. Розкроїв хліб наполовині, дав половину Дідови у ланцах, а половину собі взяв. З’їли по півхліба. А баба-чарівниця приходить у свою хатину. Дивиться, на столі оден червоний і одного хліба нема. І баба-чарівниця закляла: «Як брала жінка, аби перевелася на чоловіка, а як брав чоловік, аби перевівся на жінку». І поки міністер дійшов до царя, він став чоловіком. Він сам учув, що став чоловіком.
Прийшли вони обидва до столиці з касою. Міністер каже:
— Ідім помалу, щоб ми прийшли до столиці надвечір. Приходять вони поволі вечером до столиці. Пости не спирають, бо це свій міністер. Прийшли перед столиці. Дідо в ланцах касу як поклав на землю, вся столиця задзвонила. Каже цар:
— Що це вся столиця задзвонила? Міністер входить до царя.
— Ти прийшов, зятю?
— Прийшов.
— Приніс касу?
— Приніс.
Цар пішов подивився — є каса. Кличе цар свою доньку. Каже доньці:
— Як такого чоловіка розстрілити, як є вода цілуща й живуща, і ми ніколи не вмремо. І приніс нам стілько грошей. Не можу я його розстрілити.
А донька каже:
— Ні, тату. Завтра рано розстріляйте його. Мені його не треба. Кличе цар знов зятя.
— Зятю, такі я тобі давав тяжкі завдання, щоби ти не вернувся. А ти вернувся, то завтра рано тебе розстрілюємо.
Каже зять цареви:
— Тату, ну що зробимо? Розстрілюйте, але най іду цего вечора з жінкою переспати.
Цар кличе свою доньку.
— Хоче твій чоловік перед смертю сеї ночі з тобою переспати у твоїй кімнаті.
— Та най іде, — каже дочка. — Буде спати.
Цар подумав: «Він може вбити сам себе і жінку». І дав три вартових, щоб за ним дивилися. А міністер дуже вмучився в дорозі і скоро заснув. А вона була коло него і побачила, що він перевівся з жінки на чоловіка. І вона тих вартових із свої кімнати вигнала.
Зварила вона вечерю, будить чоловіка.
— Сідаймо їсти.
Внесла вона вина, внесла горівки. Дуже жінка втішилася, стала гонорна, що має доброго чоловіка. Повечеряли і лягли спати.
Рано встає царська донька, а кати вже під дверми. Вона їх питається:
— Що ви хотіли?
— Цар приказав, би ми стратили вашого чоловіка. Каже царська донька:
— Вийдіть мені з хати! Ви прийшли мені чоловіка стріляти? Ідіть, би я вас не виділа, бо я вас зараз вистріляю самих.
Приходить донька до царя.
— Тату, — каже, — ви несовісні. Ви катів прислали мого чоловіка стріляти? Такого файного, гонорового? Ви вже не будете царем.
Та здоймає донька з царя коруну і кладе на свого чоловіка. А чоловік сказав:
— Ні, жінко. Поки тато жиє, най царює. А як тато помре, тоді буде видно.
І поклав зять коруну на царя.
Цар дуже втішився, що донька вже жиє з чоловіком. І з тої утіхи цар зробив великі гості. І я на тих гостях був. І набувався з гостями цілу добу. Цареви й царським дітям усі гості красно подякували, і я так само. Най усі разом жиють здорові. Та й сів я на столець, та й байці конець.