“На схід від сонця й на захід від місяця” — Асбйорнсен П.К.
Видавництво “Карелія”, м. Петрозаводск, Росія, 1987.
Переклад з норвезької на російську — Любарская А.
Переклад на українську — TOU
Текст казки “Принцеса на скляній горі”
Жив-був один чоловік, і була у нього сіножать десь на горбі, а на сіножаті стояла шопа, і там зберігалося сіно. Тільки в останні роки не багато там було припасів, тому що кожен рік, в ніч на Івана-Купала, коли трава найсоковитіша і найгустіша, унадився хтось об’їдати її, та так, немов пройшла ціла отара. Раз так було, і два так було, а на третій раз господареві це набридло, і сказав він своїм синам, що треба їм стерегти біля шопи, щоб не з’їли у них траву, як в минулі роки; а було у нього три сини, третій називався Аскеладден.
— Хто з вас піде, нехай дивиться в обидва ока, — так сказав батько.
Спочатку пішов старший син вартувати луг.
“Ну, тепер ні людина, ні звір, ні сам диявол мою траву не зачепить”, — думав він.
Ось настав вечір, заліз старший син на сіно і ліг спати. Тільки раптом серед ночі піднявся страшний шум і земля загуділа, затремтіла так, що у шопи трохи дах не обвалилася. Схопився старший син – і бігти що є духу, навіть жодного разу не озирнувся. А всю траву знову хтось з’їв, як і в минулі роки.
Ось на другий рік, в ніч на Івана-Купала, батько знову говорить, що не діло віддавати всю траву невідомо кому.
— Нехай один з вас знову піде вартувати, та нехай стежить гарненько, — сказав він.
Вирішив середній син спробувати щастя. Заліз він на сіно і ліг спати, точнісінько як його брат. І знову посеред ночі піднявся страшний шум і земля затремтіла ще сильніше ніж торік. Почув це середній син, злякався і кинувся навтьоки, та так, ніби йому за це гроші платили.
На третій рік прийшла черга Аскеладдена. Зібрався він на сіножать, а старші брати почали над ним сміятися.
— Ну, ти вже напевно врятуєш наше сіно! Недарма ти тільки і вмієш, що біля печі сидіти та в попелі копирсатися! — говорили вони.
Але Аскеладден не став їх слухати, а, як тільки звечоріло, пішов, заліз на сіно і ліг. І ось знову піднявся шум і затремтіла земля. “Нічого, тільки б гірше не було”, — подумав Аскеладден. Тут земля ще сильніше затремтіла, і соломинки так і застрибали навколо Аскеладдена. “Нічого, тільки б ще гірше не було”, — подумав Аскеладден. Затремтіла знову земля, та так, що Аскеладден злякався, як би дах на нього не впав. Але тривало це недовго, а потім відраз стало тихо-тихо. “Цікаво, буде знову шуміти чи ні?” — подумав Аскеладден. Але шуму більше не було, все було тихо. Полежав трохи Аскеладден і чує, ніби кінь стоїть у коморі і жує. Виглянув він обережненько за двері і бачить: стоїть кінь і жує траву, та такий великий, гладкий і красивий кінь, якого Аскеладден в житті своєму ще не бачив. Тут же було сідло і вуздечка і ще лицарські лати, і були вони мідні, та так і виблискували. “Ага, так це ти з’їдаєш наше сіно! — подумав Аскеладден. — Ну, більше я тобі цього не дозволю!”
Взяв він кресало, перекинув через коня, і кінь завмер як вкопаний. І став він такий слухняний, що Аскеладден міг робити з ним все, що душа забажає. Сів він на коня і поскакав у таке місце, про яке ніхто нічого не знав та там коня і залишив.
Повернувся він додому, а брати стали над ним сміятися і питати, як він провів ніч.
— Зізнайся, адже недовго ти пролежав у шопі, хоч додому і не поспішав повертатися! — говорили вони.
— Я спав на сіні, поки мене сонце не розбудило, і нічого не бачив і не чув. А чого ви там злякалися, зрозуміти не можу! — відповідав він братам.
— Що ж, подивимося, чи добре ти сторожував! — сказали вони.
Пішли туди і бачать: стоїть трава така ж густа і висока, як з вечора була.
На наступну Іванову ніч все було точнісінько так само: старші брати побоялися йти стерегти, а Аскеладден пішов. І сталося в точності те ж саме, що і в минулому році. Спочатку пролунав шум і затремтіла земля, потім – ще раз, потім — третій раз. І всі три рази набагато-набагато сильніше, ніж в минулому році. А потім знову стало тихо-тихо. І почув Аскеладден, як хтось жує біля дверей. Виглянув він обережніше за двері і бачить: стоїть кінь і жує, і кінь цей ще більший і гладший минулорічного. І було на спині у нього сідло, і була на шиї вуздечка, а поруч лежали лицарські лати з чистого срібла, і так виблискували, що боляче було дивитись. “Ага, так це ти вирішив сьогодні з’їсти наше сіно, — подумав Аскеладден. — Та тільки я цього тобі не дозволю!” Взяв він кресало і накинув прямо на кінську гриву і став кінь покірний, як ягня. Відвів його хлопець в теж місце, де перший кінь стояв, а сам повернувся додому.
— Ну, як сьогодні? Хороша, напевно, наша травичка? — запитали брати.
— А як же, — відповідав їм Аскеладден. Пішли вони і бачать: трава як була висока і густа, так і залишилася. Тільки не стали вони від цього до Аскеладдена добрішими.
Ось утретє настала Іванова ніч і знову старші брати бояться йти сторожувати. Так вони тоді злякалися, що на все життя запам’ятали. А Аскеладден взяв і пішов. І сталося все точнісінько, як в минулий і позаминулий роки. Тричі тремтіла земля все сильніше і сильніше, і наостанок хлопця так і кидало від стіни до стіни; а потім раптом стало тихо-тихо. Полежав трохи Аскеладден і чує, як хтось жує біля дверей. Виглянув він за двері і бачить: біля самої шопи стоїть кінь, набагато більший і гладший, ніж ті, яких він уже піймав; а на коні сідло і вуздечка і лицарські обладунки з чистого червоного золота.
“Ага, так це ти сьогодні зібрався з’їсти наше сіно, — подумав Аскеладден, — та тільки я тобі не дозволю!” Взяв він кресало і перекинув через коня; кінь так і завмер, ніби його до землі цвяхами прибили, і тепер Аскеладден міг робити з ним все, що душа забажає. Відвів він коня туди, де перші два стояли, а сам повернувся додому. Брати знову стали над ним сміятися.
— Напевне, добре ти стеріг траву, — говорили вони, тому, що Аскеладден спав на ходу.
Але Аскеладден не став їх слухати, а сказав їм, щоб вони пішли самі та подивилися. Пішли вони і бачать: трава і на цей раз залишилася висока і густа.
У короля тієї країни, де жив батько Аскеладдена, була дочка, і тільки тому він погоджувався віддати її в дружини, хто підніметься на скляну гору; ця скляна гора була висока-висока і гладка, як лід, і стояла вона біля самого королівського палацу. На самій верхівці цієї гори сяде королівська дочка і буде тримати три золотих яблука. І той, хто підніметься на самий верх, візьме яблука — отримає принцесу і пів королівства на додачу. Так король велів оголосити по всім церквам своєї країни і у всіх сусідніх королівствах.
Принцеса була дуже гарною, хто її не побачить — хоче чи не хоче, відразу в неї закохається. Всім принцам і лицарям з усього світу хотілося отримати її та ще й пів королівства на додачу. Прискакали вони на своїх конях; коні так і танцювали, а обладунки у лицарів так і блищали, і кожен думав, що королівська дочка дістанеться неодмінно йому. І ось коли прийшов призначений день, біля скляної гори кишіло лицарями і принцами, а всі, хто тільки міг ходити або повзати, прийшли подивитися, кому ж дістанеться принцеса; пішли туди і брати Аскеладдена, а його з собою взяти ні за що не захотіли.
— Як побачать нас з таким голодранцем, та ще чорним і брудним від золи, всі будуть над нами сміятися, — сказали вони йому.
— Ну що ж, тоді я один піду, — сказав Аскеладден.
Прийшли брати Аскеладдена до скляної гори, а всі лицарі і принци вже на конях скачуть і так стараються, що коні всі в милі. Тільки користі від цього ніякої: як ступить кінь копитом на скляну гору, відразу вниз і ковзає; жодному навіть на вершок не вдалося піднятися. Воно й не дивно: гора була гладка, як віконне скло, і крута, як стіна.
Однак принцесу і пів королівства на додачу кожен не проти отримати — ось вони і скакали і ковзали без кінця. Під кінець коні так втомилися, що більше вже скакати не могли, і так спітніли, що піна з них так і валила, і тут вже принцам робити було нічого. Король хотів було оголосити, що все відкладається, але тільки він про це подумав, як в ту ж мить з’явився новий лицар на такому красивому коні, якого ще ніхто ніколи не бачив; і був він в мідних латах, і сідло з вуздечкою теж були мідні, і все це так блищало, що дивитися було боляче. Інші лицарі закричали йому, щоб він даремно не намагався — все одно у нього нічого не вийде. А він не став їх слухати, поскакав прямо до скляної гори, піднявся на цілу третину, а потім повернув коня і спустився вниз. Такого красивого лицаря принцеса ніколи ще не бачила, і, поки він скакав по горі, вона сиділа і думала: “Хоч би він піднявся!” І коли він повернув коня, вона кинула золоте яблуко йому вслід, і воно потрапило йому в лати на нозі. Ось спустився він з гори і поскакав своєю дорогою, та так швидко, що ніхто й не помітив – куди. Увечері всіх лицарів і принців покликали до палацу, щоб знайти того, у кого золоте яблуко. Але ні у кого його не було; один за одним приходили лицарі і принци до палацу, і ніхто не міг показати яблуко. Увечері повернулися додому і брати Аскеладдена і розповіли про все: як спочатку ніхто і на вершок не міг піднятися по скляній горі, а потім прискакав лицар в мідних обладунках, і вони так блищали, що боляче було дивитися.
— Цей скакати вміє, — говорили брати Аскеладдена, — він піднявся на скляну гору на цілу третину, а міг би і вище, якщо б захотів; тільки він узяв та повернув коня, напевне, вирішив, що на перший раз вистачить.
— От би мені поглянути на нього, — сказав Аскеладден. Він, як завжди, сидів на печі і пересипав попіл.
— Ще б пак! — відповіли йому брати. — Тебе тільки там не вистачало!
На другий день брати знову зібралися в дорогу, а Аскеладден знову просився разом з ними, але вони ніяк не хотіли його брати.
— Занадто ти брудний, — говорили вони.
— Ну що ж, раз так, я один піду, — сказав Аскеладден.
Прийшли брати Аскеладдена до скляної гори, а лицарі і принци вже знову на конях — видно, ще раз їх підкували. Тільки й це не допомогло – знову жодному навіть і на вершок піднятися не вдалося. Загнали вони вкрай своїх коней, і більше їм нічого було робити. І знову хотів було король оголосити, що все відкладається до іншого разу, – може, тоді справа краще піде. А потім вирішив він почекати трохи – чи не з’явиться лицар в мідних обладунках. Тільки він це подумав, як в ту ж хвилину показався кінь, ще набагато красивіший, ніж у лицаря в мідних обладунках, а сидів на ньому лицар у срібних латах, і сідло і вуздечка теж були срібні, і все це так блищало, що далеко навколо так і йшло сяйво. Знову закричали йому інші лицарі, щоб він не намагався даремно; а він і не став їх слухати, поскакав прямо до гори, наверх, ще вище піднявся, ніж перший лицар — на дві третини, повернув коня і спустився вниз. А принцесі він ще більше першого сподобався; вона сиділа і мріяла: “Тільки б він піднявся!” І коли він повернув коня, вона кинула йому вслід друге яблуко, і воно потрапило йому прямо в ногу, так там в латах і застрягло. Ось спустився він зі скляної гори і поскакав геть, та так швидко, що ніхто й не угледів – куди.
Увечері знову запросили всіх лицарів і принців до палацу короля і принцеси, і знову ні в кого не було золотого яблука. Прийшли брати додому і все розповіли; як всі пробували, та ніхто не міг піднятися на скляну гору.
— А потім з’явився лицар у срібних обладунках, зі срібною вуздечкою, — сказали вони, — Цей, видно, скакати вміє, він піднявся на дві третини, а потім повернув коня. І принцеса кинула йому друге золоте яблуко.
— От би мені подивитися, — сказав Аскеладден.
— Тебе там не вистачало! На ньому кольчуга світилася, як те вугілля, в якому ти порпаєшся! — відповіли брати.
На третій день знову було точнісінько так само.
Знову Аскеладден просився піти разом з братами, і знову вони не захотіли його брати. І знову ніхто не міг навіть на вершок піднятися по скляній горі. Всі тільки й чекали лицаря в срібних обладунках; але про нього не було ні слуху ні духу. І ось з’явився вершник, кінь під ним був такої краси, що й описати неможливо, а обладунки, сідло і лати були з чистого золота і так виблискували, що далеко-далеко від них розходилося сяйво. Інші лицарі і принци навіть не стали кричати йому, щоб він даремно не намагався — вони слова не могли вимовити від здивування, побачивши таку красу. Він поскакав прямо до гори і злетів вгору, як пір’їнка, так що королівська дочка навіть і побажати не встигла, щоб він дістався до верхівки, а він уже був там. Злетів він на вершину, взяв у принцеси золоте яблуко і тут же повернув коня, спустився з гори і зник з очей, так що ніхто й отямитися не встиг.
Коли брати Аскеладдена повернулися ввечері додому, вони розповіли, як знову ніхто не міг піднятися на скляну гору.
А потім розповіли вони і про лицаря в золотих обладунках.
— Це було здорово! Іншого такого лицаря в усьому світі не знайти, — говорили вони.
— От би мені подивитися, — сказав Аскеладден.
На другий день, справа була ввечері, всіх лицарів і принців запросили до короля і принцеси, щоб той, у кого виявиться золоте яблуко, показав його всім. Але приходили гості один за одним – спочатку принци, а потім вже лицарі, – а золотого яблука ні у кого не було.
— У когось воно повинно бути! — сказав король. — Адже всі ми бачили на власні очі, як вершник піднявся на гору і взяв його собі!
І він віддав наказ, щоб усі жителі країни прийшли до палацу, так як хотів перевірити, чи немає у них золотого яблука. І прийшли вони всі один за одним, але яблука ні у кого не було. Ось під кінець з’явилися до короля і брати Аскеладдена. Були вони самі останні, і король запитав, чи немає ще кого-небудь в королівстві.
— Так, є у нас брат, — відповідали вони, — тільки у нього не може бути яблука — він в ці дні жодного разу з печі не злазив.
— Все одно, — сказав король. — Раз всі побували в палаці, нехай і він прийде.
І ось привели Аскеладдена в королівський палац.
— Чи є в тебе золоте яблуко? — запитав король.
— Так, ось одне, ось друге, а ось і третє, — відповів Аскеладден і вийняв з кишені всі три яблука одне за одним.
А потім зкинув з себе брудне лахміття, і всі побачили золоті обладунки, і вони так блищали, що боляче було дивитись.
— Ну, бери собі мою дочку і пів королівства на додачу, ти все це заслужив, — сказав король.
Зіграли вони весілля, і дісталася Аскеладдену в дружини прекрасна принцеса.