За царя Гороха жили в одному селі баба, внучка та собачка Жучка. Прийшла в край весна красна. Всі на городах трудиться, тільки баба, її внучка та Жучка не виходять.
— Ох, ох, недовго вже мені ряст топтати, смерть з косою за плечима стоїть, — охкає баба, — помру по осені, нащо мені сіяти-садити?
— Ах, ах, яка я дівка гожа! — охкає перед дзеркалом онучка. — До осені заміж вийду, нащо мені задарма робить?
— Гав, гав! Помру я без баби та онучки, дак хоч перед смертю одлежусь, — гадає Жучка.
Прийшла осінь. Баба не вмерла, онучка заміж не вийшла, Жучка не загинула. А в коморі тільки вітри гуляють. Як їм перезимувати?
Отож-бо! Поки животієш на світі — працюй! А умирати збираєшся — однак хліб сади!