Жили три брати. Двох звали Кіндрати, а третій — Іванушка-дурачок. Померли в них батько й мати. Стали вони їх поминати. Пішли старші брати на базар. Купили бочку горілки, бочку вина і бочку пива. Привезли додому і кажуть Іванові:
— Ми підемо ще на базар. А ти лишайся вдома, куплене стережи.
Пішли брати, а Іван сидів, сидів, захотілося йому пити. Ходить кругом бочок, бачить, що на них щось написано, а прочитати не вміє. Спробував відкрутити один кран — не подужає, взяв він молоток, збив кран — полилось на долівку. Попробував Іван, а то горілка, перейшов до другої бочки, збив кран, попробував — вино. Аж у третій бочці пиво знайшов. Напився, а решта пива на долівку вилилась.
Приїхали брати додому з базару, дивляться: у хаті по кісточки налито горілкою, вином, пивом, а Іванушка холоші позакачував і бродить.
— Що ти наробив, дурню?!
— А як мені пити захотілося, — каже Іван, — пиво ледве знайшов. Зате холоші не замочив.
Розсердились брати і кажуть:
— Іди тепер ти на базар, а ми дома сидітимемо. Купиш м’яса, масла, сиру, горшків та покришок, щоб було в чому обід варити.
Узяв молодший брат гроші, корзинку, палицю, щоб від собак оборонятися, бо дуже їх боявся, і пішов. Прийшов на базар, купив м’ясо, масло, сир, склав у корзинку. Купив і горшків та покришок, а складати їх нікуди. Думав він думав, а тоді попробивав горшки і покришки, нанизав їх на ціпок, закинув на плечі і пішов додому.
Іде-іде, бачить: під лісом собачі кості лежать, зубами на нього світять. Злякався Іван кинув туди м’ясо:
— На, — каже, — та не гарчи!
І пішов далі. Прийшов до мосту через річку. Люди переходять, а він боїться. Тріщини на дошках роздивляється. А тоді вийняв сир і масло, ті тріщини позамазував і перейшов місток.
Прийшов Іван додому. Брати питають:
— Все купив?
— Усе, — каже.
— А де ж м’ясо?
— Ох, там під лісом собака лежить, страшний, зуби вишкірив. Прийшлось віддати м’ясо, щоб не покусав.
— Та той собака вже три годи, як здох, а ти м’ясо кісткам викинув! А де ж сир та масло?
— Ох, братці, побоявся я місток переходити, бо дошки старі, всі в тріщинах, так я позамазував сиром та маслом та й перейшов.
— Тю, дурню! По тому містку підводи їздять, а ти перейти боявся!
Розсердився Іван, поліз на піч спати. А брати сіли радитися, як далі їм з таким дурнем жити. Та й надумали утекти від нього. Зібрали речі в два мішки і змовились: рано, як тільки півні перші заспівають, встати, мішки забрати та й утекти. Хай сам живе, як зможе.
А Іван те підслухав. Коли брати зібрали мішки й поснули, він з одного мішка тихенько все викидав, сам заліз туди і ступу з собою взяв, та й сидить тихенько.
Ось заспівали перші півні. Схопились брати Кіндрати, мішки на плечі і тікати. Біжать, а Івана в мішку ступа товче. Не витримав він та й просить тихенько:
— Братці, підождіть…
Почули Кіндрати, думають: «Почув, як ми тікали, та доганяє.» І ще швидше біжать. А ступа ще дужче товче. Іван голосніше гукає:
— Братці, підождіть!..
— Ох, доганяє вже! — злякались брати.
Та ну ще швидше бігти. Не витримав Іван, бо таки добре ступа його по лобі луснула, та як крикне:
— Братці, та підождіть!!!
Стали брати, кинули мішки. Дивляться, вилазить з мішка Іванушка-дурачок і ступу виймає. Нічого робити, треба додому вертатись. «Не такий він і дурень, — думають, — раз до такого додумався.»
— А нащо ж ти, — питають, — хоч ступу ту з собою брав?
— А-а-а, пам’ятаєте, як тато й мама живі були, у ступі пшоно товкли та кашу варили? Добра каша була?
— Та добра, — кажуть.
— Ну, я і взяв.
Ідуть брати додому. Дорога через ліс. Застав їх там вечір. Треба десь ночувати. Старші брати й кажуть:
— Поліземо ночувати на дерево, щоб нас вовки не з’їли.
Знайшли високого дуба. Кіндрати першими полізли, а Іванушка за ними лізе і ступу за собою тягне.
— Та покинь ступу внизу, її вовки не їстимуть. Нащо ти її тягнеш?
— А-а-а, пам’ятаєте, як …
— Та добра, — кажуть.
— Ну от я й тягну.
Вилізли на дуба, сіли втрьох на товсту гілляку і стали дрімати. Коли чують, прийшли під того дуба розбійники. Розклали вогонь, стали кашу варити. Полякались брати. А Іванушка шепче:
— Ой, братці, ступу впущу…
— Та держи, дурню, бо почують розбійники, то нас повбивають!
— Ой, братці, ступу впущу…
— Та держи ж! Нащо ти її брав? — шепчуть сердито.
— А-а-а, пам’ятаєте, як тато й мама живі були, у ступі пшоно товкли та кашу варили? Добра каша була?
— Та добра, держи вже.
Аж тут не вдержав таки Іванушка ступу. Аж загула вона та прямо в казан. Казан упав у вогонь, а гаряча каша й іскри на розбійників. Ті полякалися, що на них кара Божа з неба впала. Порозбігались по лісу далеко.
А брати тоді з дуба злізли, кашу, що в казані лишилась, поїли та й додому пішли. І стали жити-поживати та добра наживати.