Було в жінки три сини. Старший і середущий були розумні, а найменшого мали вони за дурного. Робили в полі, а то поле в них було над морем. Ввечері прийшли хлопці з поля додому, а мама й каже:
— Ідіть на ніч стерегти, бо морські коні виходять з моря і заїдають капусту.
— Ну, — кажуть сини, — треба йти пантрувати. Повечеряли вони, позакурювали та й збираються йти до тої капусти.
А той найменший каже:
— Я тоже йду, мамо, з ними пантрувати.
— Ай, куди ти підеш? Лягай спати.
— Я не хочу.
— Та лягай спати, — кажуть і браття.
— Ні, я йду з вами.
— Лишіть його, — каже мама, — най іде. Має плакати, то най іде. Браття пішли, а він і собі позаду йде. Приходя до моря, до того городу. Браття май говорили, курили, зайшли в колибу й полягали спати. А менший брат сидить коло колиби. Сидів, кілко там сидів. А серед ночі вийшли з моря коні. Виходять — і в ту капусту. А той побачив коней і підходить до них. Та й усе від моря забігає. Види він: ті коні великі, а один серед них май малий. Думає хлопець: «Гай, якби я цего піймав, бо тих великих боюся». І помаленьку підходи. А то кобила. Нагнула вона голову капусту їсти, а він «цап» її за гриву. Кобила сюди-туди, хоче до моря втекти — він не пускає.
— Пусти, — каже вона.
— Нє. Ви, — каже, — капусту заїли — та й «пусти»? Підем, — каже, — до села.
— Іване, пусти мене, я стану тобі в пригоді. Ти мені вимикни з хвоста три волосинки: чорну, сиву й червону. Вимикни та й бережи ті волосинки. Як тобі треба буде мене, припечи одну волосинку — я прийду і стану тобі в пригоді.
Він думає: «Най буде й це. Спробую. А як щось буде не так, то я її ще раз захапаю в городі». Вимикнув він з неї ті три волосинки і пустив її в море. Волосинки змотав, поклав собі в кишеню, пішов до колиби та й ляг коло своїх братів спати.
Зійшло сонце, ті пробудилися і йдуть додому, до села. А Іван спить. Коли пробудився, сонце вже геть високо було. Подивився — братів нема. Та й пішов до села.
— А що, — питає мама старших синів, — були коні з моря в капусті?
— Ні, ми пантрували й не виділи.
— Ви не виділи, — каже, — а я видів коней у капусті.
— Що ти видів, що?
— Їй-бо, видів.
Мама пішла — а там свіжі кінські сліди і капуста погризена.
— А чо’ ти нам не сказав?
— Що я мав вам казати? Ви пішли пантрувати, а мене не хтіли з собою брати. Та й мав би я вам казати?
Пройшло май трохи часу. Через кілка років цар дочку віддає. Опублікував у газеті, що хто вискокне конем на третій поверх і возьме в його дочки перстень, той возьме його дочку. А перстень мав лежати коло його дочки на вікні.
Старші браття кажуть:
— Мамо, ми підем.
— Ви, діти, годні взяти в царя дочку?
— Ми спробуєм.
Вбрали вони нове шмаття, позбиралися, посідали на коні. А той каже:
— Я тоже, мамо, йду.
Браття подивилися й засміялися.
— Іване, ти, — кажуть, — будеш хазяїном коло хати. Куди тобі йти?
Мама й на тих не має надії, а то ще Іван піде. А він і каже:
— Я таки піду, мамо.
Ті вже поїхали. Вже вони хто знає де, а Іван знов каже:
— Я таки йду.
А коло фіртки стояла баталниця, що на ній коноплі били. Він ту баталницю виніс на дорогу, сів на неї і їде до царя дочку сватати. Приїхав до моста, кинув ту баталницю і припікає сиву волосинку. Прилітає до него кінь. Такий, як змій.
— Що ти, Іване, хочеш? — каже.
— Мої брати пішли до царя дочку сватати, і я тоже хотів би піти.
— Влазь у моє ліве вухо, а правим вийдеш.
Він тим вухом вліз, а тим виліз. І зробилася нагайка в него плетена, і кінь сивий, і костюм на нім такий зробився!
— Куди, Іване, тебе везти? І як — попід облака чи по землі?
— По землі, — каже, — я хочу братів своїх дігнати.
— Добре, повезу тебе по землі.
Доїхає Іван, а вони вже там скачуть: їден не доскакує, а їден брат вискакнув на перший поверх. А Іван як прискочив та як укрої їм нагайкою по плечах, то аж шмаття в них на плечах полопалося. Вони оглянулися, а він уже вискочив на перший поверх і відти назад.
Обернувся і поїхав попри них додому. Приїхав до того моста, правим вухом коневи вліз, лівим вийшов, і знов те шмаття на ньому, яке було. Витягнув він з-під моста свою баталницю і похрамав на тій баталници додому.
Приїхав, кинув баталницю під ворота, зайшов до хати, пообідав і ляг спати. А ті брати пізненько приїхали. Випрягли коні, пустили їх до ґражди, входя до хати. Мама кладе вечерю.
— Ну як, діти, що там?
— Е, — каже, — нічого не вийшло. Ми їхали та й якийсь святий їхав, не знаєм, що за їден, їхав на коні і дав нам по нагайці, аж шмаття, дивіться, полопало на плечах. А як приїхав туди, то лиш на перший поверх вискакнув конем. Ми бачили, що він нічого не взяв і вернувся назад.
А Іван каже з печі:
— Я це бачив.
— Що ти бачив?
— Їй-бо, бачив. Я пішов на ту високу могилу і з тої могили дивився. Та й видів, як він перший раз упарив Василя, а потому й тобі, Михайле, нагайку дав.
А воно так з ними й було, і вони нічого не кажуть. Лиш сказали їден другому тихо:
— Що б він з тої могили бачив, що робилося?
— Може, й видів.
Той лягає спати, а браття не сплять. Пішли ту могилу розкидати. Бо вони мають думку ще йти сватати царську дочку і хотять, щоб він не видів. Щоб не сміявся з них. Довго мучилися, розкидали ту могилу, верх зробили май нижчий. Так наробилися, що сорочки на них мокрі
На другий день знов збираються. Поїли, одягають інше вбрання. А Іван каже:
— Я тоже їду.
— Куди? — питає мама. — Нікуди ти, Іванку, не підеш. Сиди дома.
— Я таки йду.
Ті вже поїхали, а він таки преться тоже йти. Пішов до тої баталниці, сів на неї та й шкандибає на ній, досягаючи землі рукавами. А мама дивиться та й усміхається. І думає: «Що з дурним говорити?»
А він добрався так до моста, кидає баталницю під міст, витягає чорну волосинку, припікає її, і прибігає чорний кінь.
— Чого тобі, Іванку, треба?
— Хочу йти до царя дочку сватати. Мої брати пішли, то й я хочу.
— Лівим вухом, — каже кінь, — влазь, а правим вилазь. І підем. Він тим вухом вліз, а тим виліз. Костюм на нім такий чорний, що аж ублискується. І нагайка в него в руці.
— Сідай на мене, — каже кінь. Той сідає, а кінь його й питає:
— Як іти — попід облака чи по землі?
— По землі, хочу братів дігнати.
Кінь пускається на хід. А вони там уже вискакують на перший поверх, деякі на другий, а то аж на третій треба. Мучаться всі і не годні доскочити. А Іванко прилітає тим чорним конем та як дав по нагайці їдному й другому братови. І кінь без розгону доскочив до другого поверха. Обернувся назад і поїхав. Приходи до того моста, влази коневи в праве вухо, а лівим вилази — і знов він уже в тому шматті, що було в него дома. Витягує свою баталницю і похрамав нею додому. Прихрамав, поклав її коло воріт і пішов до хати.
— Мамо, давайте їсти.
— А де ти ходив?
— Та йшов, — каже, — йшов, хтів у царя дочку сватати, а то дуже далеко. Я, мамо, їсти хочу.
Дала йому мама їсти, він поїв і ляг спати.
Лежить і міркує, що ті два мають уже скоро приїхати. Чує: в’їхали вони на подвір’я, загнали на ґражду коней та й уже входять до хати.
— Ну що, діти? Посватав хто з вас царську дочку?
— Ая, «посватав». Вже того не було, то якийсь другий приїхав та як укроїв нас нагайкою, то й жупани полопали на плечах.
— А я кажу, діти, що не треба вам туди йти. Що, ви достойні в царя дочку взяти? Є, — каже, — від вас май луччі.
— Якби не той на чорному коні, ми були б ще щось зробили. А той угнався та й дав нам нагайкою.
Іван каже:
— А я бачив.
— Що ти там бачив? Що ти дурне говориш?
— Їй-бо, бачив.
— А відки ти бачив?
— А я був у лісі на тім дубі високім, на тім найвищім. Я виліз на самий верх і видів, як той вас бив. Під’їхав на чорнім коні, дав вам по нагайці і вискочив аж на другий поверх. Обернувся та й поїхав. І догнав вас на дорозі, але вже не бив.
Та й сміється Іван. А вони кажуть:
— Ти не смійся. Лягай там спати. Ти «бачив». Той ляг спати, а вони радяться:
— Щоб цей бачив з того дуба? Це диво.
Беруть вони пилку й сокиру, пішли в ліс і зрубали того дуба. Дивляться: вже нема нічого такого, щоб Іван на него виліз і бачив. І як він виліз на таке високе дерево? — думають собі.
На третій день знов збираються брати їхати. А він тоже хоче їхати. І думають вони: «Ти вже не будеш нас там бачити, бо того дуба і тої могили нема». Поїхали вони, а той каже:
— Мамо, я таки поїду.
— Та на чім ти поїдеш?
— То що, нема баталниці?
— Та їдь, — каже мама та й сміється.
Взяв Іван баталницю, виніс за ворота, сів на неї і пошкандибав. Приїхав до моста, припік червону волосинку, і прилетів червоний кінь, як змій.
— Що ти, Іване, хочеш від мене. Чого ти мене так скоро викликаєш?
— До царя, — каже, — хочу йти, бо брати вже поїхали. Аби вони не посватали царівну хутше від мене.
— Скоро влазь мені в ліве вухо, а правим вийдеш.
Вліз він лівим вухом, правим виліз. Нагайка в руці і костюм коричневий.
— Як тебе, Іване, нести — попід облака чи по землі?
— По землі, — каже, — неси мене, щоб я братів своїх дігнав. А потому здоймешся вгору.
— Добре.
Пускається кінь доганяти братів. А вже їден з них вискочив на перший поверх, а другий — на другий. А той летить конем, та як укрої їм обом по нагайці! І зразу вискакнув на третій поверх, на то вікно. А той перстень лежить на вікні. Вікно відкрите. Він той перстень досягнув з коня і в кишеню його. І кінь обернувся. Браття подивилися і на власні очі побачили, що він забрав перстень та й поїхав.
Приїхав він, того коня відпустив, узяв баталницю та й приїхав додому. Сказав, щоб мама дала їсти. Але що робити з тим перснем? Він же золотий, то буде його видко. Узяв Іван та понамотував на руку різного катрання, одяг перстень на палець, замотав тим катранням, ще й зверху зав’язав якимось личчям.
— А що ти пальцеви зробив? — питають його.
— А я, — каже, — побив палець та й зав’язав. Приїхали старші браття, а мама питає їх:
Ну що, сини?
— Якийсь приїхав, дав нам по нагайці і вискакнув на третій поверх. Зразу на третій вилетів, узяв перстень і поїхав.
— От бачите, ви лиш дурно мучилися. Загубили по три костюми і
Ні посвітили,
— Ми б посватали, якби не тих два, що перших два рази були, та ще той третій, що третього разу над’їхав.
А Іван уже нічого їм не каже, сидить тихо. Вони думають, що на цей раз він уже їх не видів, бо якби видів, то щось би казав.
Пройшов місяць, пройшло два — ніхто не вказується до царя, не приходить той, хто перстень взяв. Не признається. А треба ж свадьбу робити, Загадують, кажуть міліції, щоби скрізь того персня шукали. Хто ж перстень узяв? Глядять у кожного підряд. Наказано міліції, щоби нікого не пропускала, скрізь шукала. Де кого на дорозі здибали, щоб навіть у кишенях шукали. Приїхають до села і питають:
— Ніхто від вас не йшов до царя сватати дочку?
— Не, ми не знаємо.
Ходять, шукають — нема. Зайшли нарешті в село, де жили ті три сини. Прийшли, питають, а люди їм кажуть:
— Такої-то баби сини йшли, Три рази ходили сватати в царя дочку.
— Де вона жиє? Отам і там.
Приходять вони до баби.
— Добрий день, тьотю!
— Доброго здоровля.
— Ваші сини дома?
— Нема, десь поїхали. Скоро приїдуть.
— Вони ходили до царя дочку сватати?
— Їхали.
— А посватали? Взяли перстень?
— Нє, не взяли, — каже, — діти мої. Не взяли.
Вони на то не дивляться, що вона каже: «Не взяли». Чекають. Нарешті приїхали ті брати.
— Ви були в царя дочку сватати?
— Були.
— То що, посватали?
— Нє. Якийсь приїхав на червонім коні, дав нам по нагайці, що й жупани полопалися у нас на плечах, узяв той перстень і поїхав.
А Іван сидить на печі.
— А то хто у вас?
— А то дурний.
Так і мама каже, так і браття: «То дурний». А він сидить на печі, і середній палець у него зав’язаний.
— А то чого в него палець перев’язаний?
— А то він, — каже, — вдарив.
— Ану злазь сюди до нас.
— Я не йду.
— Що, не йдеш? Ану сходь!
Стягнули його з печі на припічок. А мама й брати на то дивляться.
— Ану розв’яжи палець.
— Ой, не можу, мене болить.
— Не можеш. Ану отак-о!
Той урвав то лико, розмотав усе катрання — і заблищало, і вдарило в очі світло від того персня.
— О! А ви кажете, що ніхто з вас не брав персня, опираєтеся. Що вам за таке діло зробити?
А вони всі видивилися і не знають, що казати. Беруть того хлопця, того дурного, і везуть з тим перстенем до царя. Привезли та й кажуть:
— У цего хлопця найшли ми перстень.
Цар подивився — не підходить він цареви, такий-о. Але що ж, раз перстень взяв, то його треба приймити. Взяли вони його в баню, вимили. Вбрали у файне царське шмаття. Царівна не дуже задоволена таким женихом, але було сказано, що хто возьме перстень, той і має бути її чоловіком. І він мав стати її чоловіком.
Він уже жиє при цареви. Та й каже:
— Я з вами жити не буду, дайте мені окрему кімнату. Цар:
— Дайте йому хату.
Дали йому збоку хатину. Жиє він там. А царева дочка не дуже до него признається, бо там нема до кого признаватися. Він собі такий. Сидить у тій хаті.
Так жив він у них п’ять років. Об’явив другий цар цему цареви війну. Починається війна. Біда. А колись царі воювали не так, як тепер, колись і самі царі йшли на війну. Збирається цар, жінка й дочка плачуть. А Іван каже:
— Я тоже йду. Буду тата захищати, буду йому помагати.
— То сідай зі мною.
— Нє, — каже, — я з вами не сідаю. Я, — каже, — беру ту кобилу, що нею сміття вивозять.
— Їдь, чим хочеш, — каже цар.
Усідлав цар коня, взяв шаблю та щит і поїхав з військом. А цей сідає на кобилу і їде позаду. Приїхав до моста, витягає сиву волосинку, припікає. Приганяється до него сивий кінь.
— Що ти, — каже, — Іванку, від мене хочеш?
— Тато пішов з неприятелем-царем воювати, треба йому помагати.
— Добре, — каже кінь, — лізь у моє ліве вухо, а правим вийдеш. І поїдем.
Той тим вухом вліз, тим виліз, сідає на коня. І шабля вже на нім є, і щит.
— Поспішай, бо тато вже воює.
Прилітає він, а вони вже в тій долині б’ються. Цар захищається, махає шаблею, а Іван лиш прилетів на тім коневи та лиш раз шаблею — голова тому цареви злетіла. Та й обертається він, щоб їхати геть, а цар питає його:
— Що ви хочете за те, що захищали мене?
— Та що я можу хтіти? Якщо ви згідні, то дайте мені носовий платочок.
Цар витягнув хустинку і дав йому. Він поклав її в кишеню, обернувся та й поїхав. Цар собі подумав, що треба му’ щось більше дати, а він носового платка захотів.
Приїхав Іван до моста, правим вухом вліз, лівим — виліз. І знов на нім то саме шмаття, що він дома ходив. А та кобила пасеться коло моста. Сідає він на неї, приїхає додому. Пускає кобилу до жолоба, а сам входи до хати.
— А що, захищав тата?
— Захищав.
А вони сміються. Думають, що покрутився на тій кобилі та й вернувся. Куди він міг поїхати?
А ввечері приїхав цар. Всі зраділи, що він живий на своїм коні приїхав.
— Ну, як там?
А цар розповідає:
— Билися ми з тим царем обидва. Не знали, котрий котрого мав заломати, бо він добрий і я добрий. А якийсь святий приїхав на коні. Я, — каже, — злякався, а він тому голову стяв. Думав, що й мені зітне, а він лиш тому стяв. Я спитав, що він за це діло хоче. А він сказав, щоб йому лиш дати носовий платочок. Я дав — він і поїхав.
А Іван нічого не каже, де був і що робив. Сидить тихо.
Пройшло трохи часу, об’являє війну ще їден цар. Думає той цар: «Як ти того збив, то мене не зіб’єш». І знов збирається цар на війну. Гадає: «Від того я скапав, а з цим не знаю, як буде». Але як об’явив, то треба на то місце їхати.
Поїхав цар, а Іван каже:
— Я їду тата захищати.
Та й не сідав з царем, а знов їде тою кобилою, що нею сміття вивозять. Приїхав він тою кобилою до моста. Припік червону волосинку. Пригнався червоний кінь.
— Що ти, Іванку, хочеш, що так скоро мене знов викликав? А він йому:
— Тато пішов воювати, мені треба тата захищати.
— Ну то скоро влазь мені в ліве вухо, а правим вилізеш, і поїдем.
Той лівим уліз, правим виліз. Костюм на нім коричневий. І шабля, і щит у него на руці.
Приїхають туди, а царі вже там б’ються. Той другий цар поранив цему цареви руку, розрубав йому палець, і кров тече з руки. А Іван туди лиш пригнався і — не раз, не два — тому цареви голову стяв. Він над тим царем був багато вище — і той не годен був його досягнути, не то що голову стяти. Зрубав голову, повертається, а цар йому й каже:
— Дякую вам за те, що мене захистили. Що вам дати? А Іван:
— Якщо маєте бажання, то дайте мені свій годинник. Цар вийняв з кишені годинник та й дає йому.
— Нате, це золотий годинник. Я міг би вам не це дати, але як ви хочете…
— Мені досить і годинника.
Узяв він той годинник та й поїхав. Приїхав до того моста. Правим вухом коневи вліз, лівим виліз — і став таким, як був дома. І того коня пустив, а сам на білій кобилі їде додому. Приїхав, скочив з кобили, дав їй їсти. Входи, дають йому їсти. Наївся, пішов у свою хату і зразу заснув.
А цар приїхав пізненько, бо це далеко було. Знов вийшли його зустрічати жінка й дочка, врадувалися дуже. А в него перев’язаний палець. Але не відрубаний, а лиш надрубаний.
— Не знаю, — каже, — як мало бути, але знов мене захистив якийсь святий.
Переспав цар, а пізно ввечір устав і каже:
— Хтось тут такий щасливий, що мені так добре пішло, що я вже другий раз скапав живий: чи жінка, чи дочка, чи, може, зять мій? Ану кличте його, най прийде той зять.
Пішла царська дочка та й каже йому:
— Іди їсти. Тато кличе.
— Та я не хочу, — каже.
— Що «не хочу»? Тато сказав, щоб я без тебе не верталася. Приходить, дали йому їсти. Те, що цар їв, дали вже й зятеви. А він наївся та й пішов собі в своє приміщення. Нічого не говорив з царем. Але пробуло ще трохи, і об’являє війну третій цар. Вже такий, що трудно його побороти. Та нічого не зробиш, раз об’явили війну, то треба йсти. Збирається цар на війну і плаче. А ті вже думають: «Уже він, мабуть, не скапає. Вже на него насілися, щоб його знищити». Сідає цар на коня, а Іван каже:
— Я тоже піду тата захищати.
— А, що ти підеш.
— Я піду. Я собі на білій кобилі. Заважати не буду.
— То їдь, — каже.
Виводи він кобилу, сідає — І в ворота. Приїхав до моста, ту кобилу пустив. Припік чорну волосинку. Прилетів чорний кінь.
— Що ти, Іване, хочеш, що ти знов мене кличеш?
— Тата треба захищати. Він поїхав на війну. А там такий сильний цар, що може тата забити.
— То скоро лівим вухом влазь, а правим вилазь.
Він тим вухом вліз, тим виліз. І чорний костюм на ньому, шабля і щит. А той кінь як пішов! Приїхали туди, а ті вже сильно б’ються. Зморилися обидва. А Іван прилітає і зразу того царя шаблею. І полетіла царська голова. А цей цар дуже зрадів та й каже до него:
— Що ви хочете за те, що мене захищали? А Іван йому:
— Шаблю дайте мені свою, як ваша ласка.
— Добре, нате вам шаблю.
І дав цар йому свою шаблю. Поїхав Іван. Але вже не їде до того моста. Заїхав тим конем у ліс і там сидів до вечора, доки не смерклося. А як смерклося, зайшов з тим конем у свою хату. А трудний був, бо довго не спав. Прив’язав коня, сам ляг горілички на ліжко, а шаблю спер не ліжко. І спить.
А цар вернувся живий, і дуже всі зраділи. Питають, як там було. А він розказує:
— Якийсь святий приїхав на коні і мене врятував. Ті два перші були не такі сильні, а цей третій був би мене поборов, якби не прилетів той святий І не зрубав йому голову.
А жінка питає:
— Що ж ти йому за то дав?
— Шаблю дав. Він просив у мене шаблю, і я дав.
— Добре, що ти живий приїхав.
Так вони говорили собі, а коли наймичка зготувала вечерю, сказав цар до свої дочки:
— Іди попроси свого Івана, най він прийде до нас на вечерю. Повечеряєм усі разом. Може, то він такий щасливий, що я все живий лишаюся.
Пішла дочка до тої хати, а там кінь здоровенний. Той на ліжку спить, а кінь перед ним. Вона аж злякалася. Повернулася відти та й каже:
— Тату, там нема Івана. Там, — каже, — такий, як ти розказував. Той, що тебе захищав. Лежить на ліжку в чорнім костюмі, і кінь перед ним стоїть.
— Ти правду говориш?
— Та ж правду. Прийшла, — каже, — я в ту кімнату і злякалася. Той лежить, а Іван не приходив, кобила сама прийшла. Як поїхав Іван перед полуднем, то й не вертався.
Цар схопився і сам пішов туди. Глип — той самий кінь. І якийсь панич там спить. Цар пройшов попри коня та й буди його. Іван пробудився, встав, дав цареви руку. Цар дивиться — шабля його стоїть. Цар каже:
— Гай, ходіть до нас на вечерю. Я вас просю.
— Спасибі, — каже той.
— Та що «спасибі»? — каже цар. — Добре, що ви тут у нас. Гай ідіть.
Той приходи, сіли вони їсти. Вечеряють, випивають. А Іван каже:
— Що, не пізнаєте мене? Я ж ваш зять.
— Та як «зять»?
— Я ж вашу дочку тримаю.
І вони пізнали його. І зовсім не такий він, як був до того часу. Каже їм:
— Я вас перший раз захищав, другий раз і третій. Цар каже:
— Та нє, не може бути.
Цар таки не пізнавав. А той до кишені, витягає хустину.
— Це ваш платок носовий?
— Мій, — каже.
Витягає Іван годинник золотий.
— Це ваш?
І побачив цар, що це справді його зять. Та йому таки не хотілося вірити. Але ж ясно, що це він його три рази захистив.
Вже й дочка Івана полюбила. А він же в них на сміх був. Тепер він уже подобався і цареви, і царевій жінці. Цар каже, що дасть йому державу, а він йому:
— Мені не треба. То, тату, ви командуйте цим, а мені цего не треба.
— Як таке діло, то я, — каже, — зроблю тобі золотий домик.
— Ну, це інша справа, — Іван на то.
І зробили йому хату з самого золота. Золотом покрили — все, як має бути. А він і каже:
— Возьміть від корови балюки і помастіть мені кругом стіни.
Що будуть казати? Так хоче, най так буде. Прийшли люди, обмастили все кругом. А всередині все золоте, лиш стіни обмастили. І жиє він там. Цар його поважає і все кличе до себе.
А потому почалася війна, і царські палати розбили, розбомбили. Цар загинув, а він з жінкою лишився в тому домику, бо на той обмащений балюкою домик ніхто й не дивився. І далі там жиє.