Були два браття, єден бідний, другий багатий. У того бідного були три сини, два розумні, а третій, наймолодший, дурний. Коли батько помирав, то сказав хлопцям своїм:
— Аби-сте не наймалися до стрика, бо в нього дітей не було, то він вас шанувати не буде.
Помер батько, похоронили його хлопці. Пройшов тиждень, і приходить стрик.
— Чого ви будете всі три дома сидіти? Няй єден найметься до мене. Та я ж ваш стрик, та як би батько вам. Та вам буде добре в мене.
Найстарший говорить:
— Та добре, я йду до вас служити. А доки я маю служити?
Стрик каже:
— Доки зозуля не закукає.
І пішов він служити. Стрик до дня його зганяв. Він вимітував з стайні гній, худобу годував. І молотив сам у стодолі. Закликав’го стрик поснідати, дав’му кусок ощипка і філіжанку росолу з капусти. Та до полудня, а в полудне знов таке саме: філіжанку росолу і кусок ощипка на чотири пальці. І другий день то саме. Молодить, годує худобу, і так його стрик віхтує. А погодилися вони так: котрий з них перше вгнівається, тому носа відрізати.
Говорить стрик:
— Чому ти такий сумний?
— Та як сумному не бути, як я вже з голоду не можу ноги за собою тягати?
— Та, може, гніваєшся?
— Та чому би-м не гнівався?
Та й стрик узяв та й відрізав’му носа.
Приходить він додому, а той другий розумний брат каже:
— Не хотів ти стрика слухати, та тому він тобі носа відрізав.
І пішов той другий брат до стрика. А третього дня й той без носа прийшов.
А дурний так з них сміється, що гине. Що оба без носа прийшли.
— Іду я, — каже дурний.
Пішов дурний, і післав його стрик молотити. Намолотив у стодолі пшениці, кличуть його їсти. І дає’му стрик того росолу з гелетки і кусник ощипка. Він сміється з того. Каже:
— Ви їжте то сами, я не хочу їсти. Робити я буду, а їсти не буду.
— То добре.
Помолотив він усю сівбу, яку мав, затягнув до стодоли млинок, перемлинковав. Та зібрав усе зерно в міхи, упряг воли у віз, забрав на віз ті міхи і відвіз до корчми. І продав. Набрав собі горівки, булок, купив столик, крісло, затягнув до стодоли, сів та й п’є, їсть, курить. А стрик дивиться в шпару до стодоли.
— Дай Боже здоровля, стрику! Може, порцію вип’єте зо мною?
— Та пий, я не буду.
— А може, гніваєтеся за дащо?
— Та де! Боже борони!
Но та й що ж? Помолотив усе. А там була млака, що сніг на ній уже протавав. Каже стрик:
— Жени свині та няй там пасуться.
А тих свиней було шістдесят штук, бо багач. Надійшли купці.
— Дай Боже щастя!
— Дай Боже здоровля!
— То ваші свині?
— Мої.
— Продайте.
— А вам нащо, на заріз?
— На заріз.
— То я собі хвости оставляю.
Погодився він з купцями добре, взяв добрі гроші, хвости відрізав і позатикав їх у мочар. А гроші в торбинку та й на дуба. І на вершину прив’язав. Та приходить домів, а стрик питає:
— Дурнику, а де свині?
— Позападали в мочар, що тілько хвости видно. Може ся гніваєте за дащо?
— Ні, та чого буду гніватися?
Пройшов якийсь час, вже сніг загинув.
— Жени в ліс корови, — каже стрик. — Там листя якесь будуть їсти, ожину.
А тих коров одинадцять. Надійшли купці.
— Ваші корови, газдо?
— Мої.
— Продайте.
— Десять продам, а єдну собі лишу.
Добре він з купцями погодився. Заплатили вони. Він гроші взяв і додав до тих, що за свині взяв. А ту корову, що осталася, їмив за хвіст та й зачав палицею її бити. Надходить стрик:
— А де інші корови, дурнику?
— Добре, що тоту-м єдну вдержав. Розлізлися корови, що сліду не є, куди пішли. Та ви обоє старі, доста вам і єдної корови. А може, ви гніваєтеся?
— Та чого би-м ся гнівав?
Вже сніг пропав, людей йдуть орати.
— Запрягай воли і йди ори.
А в них був собака, Петрушка звали його.
—…Куди Петрушка буде йти, туди й ти з волами. На яке Петрушка поле сяде, те поле й ори.
Добо біду він орав, а в обід випряг воли годувати. А йому дали в поле філіжанку росолу з бочки і кусник ощипка. А собаці — чотири булки і дві літрі молока пареного. Хлопець булки поїв, молоко випив, а Петрушці дав той ощипок і росіл. А Петрушка вгнівався та й утік домів. А він плуг на віз та й вйо за Петрушкою з волами.
Петрушка прийшов д’брамі та й не чекав, щоби відтворили браму, а скочив через браму. А дурнюка сокиру з воза та й перерубав воли і поперемітував їх через браму. Виходить стрик.
— Дурнюко, що ти наробив?
— Та я слухаю розказу. Куди петрушка йшов, туди й я з волами. Я порубав воли, бо я би був не пересадив.
То було в суботу. Полупили тото м’ясо, бо то вже було порубане. А другий день наставили п’ятнадцять великих баняків.
— Ти, дурнюко, вари, а ми йдеме до церкви. Аби-сь його файно посолив, би-сь верг перцю, бобкового листя. Моркви, петрушки. Бо ми прийдеме з церкви з гостями. Піп прийде, попадя, церковник, дяк, провізори.
Та й то вариться. Приходять газди з гостями із церкви, попадя дивиться в баняки, чи вариться. Дивиться, а в кожному баняку шерсть плаває.
— Що це таке?
— Та нич, нич, то петрушка, — дурний каже.
— Та яка петрушка? То шерсть якась.
— Та тото собака, що мені воли водив.
— Та я ж тобі казала зеленої петрушки з городця дати, а ти собаку порубав.
— Та я не знав. Може, гніваєтеся?
— Та не гніваюся, але недобре робиш.
Тоту собаку повимотували, тоту шерсть зілляли, сами вже не їдять, а гості їдять м’ясо, бо не знають, що там Петрушка варився. По гостині виходять надвір, закликав стрик попа набік і почав радитися, що робити.
— Знищив мені весь маєток. І сівбу, і худобу — все. І не можу його ніяк збутися.
Піп ся звідає:
— Доки-сте його наїмали?
— Доки зозуля не буде кукати.
— Ви знаєте що? Най ваша газдиня рано вилізе на грушку і кукає. А ви його зженете та най собі йде геть.
Рано вилізла жона на грушку і почала кукати. А стрик говорить:
— Уставай, уставай, дурнюко. Уже зозуля кукає. А то будеш казати, що довго служив.
А він устав та й говорить:
— А де вона є? Ей, коби я знав, де вона є, я би її вбив.
А він спав на присінці в стайни і мав стрільбу. На клинці висіла. І вхопив він ту стрільбу, і вцілив у «зозулю», а зозуля покотилася долі галуззям на землю.
— Та що ти зробив?! Та ти мою жону вбив.
— Я не знаю. Я стріляв у зозулю. А чому там жона ваша була, я не знаю. А може, ви гніваєтеся, стрику?
— Та чому би-м ся не гнівав? Знищив весь мій маєток та ще й жону вбив.
А той узяв та й відрізав стрикови носа. А стрикови з того жалю серце лопнуло та й помер він. І дурнюка поховав стрика й стрику. А сам оженився, купив собі два коні, накупив коров, свиней та й газдує й на днешній день. Браття були розумні та й зосталися без носів. А дурний був мудрим.