Був один дідич, мав він дуже великий ліс. І був такий велет, що йому той ліс дуже ломив, нищив. Дідич давав військо, аби вигнало того велета з лісу, і нічого те військо не могло зробити. Одного разу їде дідич на ярмарок і стрічає цигана. І питає його циган:
— Пане, що ви такі задумані, що ви такі сумні?
— Іди, чоловіче, від мене, дай мені спокій, — каже дідич.
Але як зачав його циган питати, дідич признався, що в него велет ломить ліс і він не годен того велета відігнати. А циган йому сказав:
— Я його вижену. Але щоби ми з вами їли з одної миски одну страву. Яку ви, таку й я.
І пан на це ся з ним погодив.
Узяв пан цигана до себе, циган переночував і рано сказав служниці, аби йому злагодила десь зо півкілограма сиру. Злагодила вона йому той сир, спакувала як слід, а він сказав:
— Ні, не так.
Та змняцкав той сир і поклав собі за пазуху. Та взяв з собою молоток і пішов у ліс. Прийшов д’тому велетові і говорить до него:
— Що би ти, чоловіче, хотів, аби ти з цего лісу пішов геть? А велет пішов т’свої мамі і сказав:
— Мамо, прийшов д’мені такий маленький чорний чоловік і сказав, би ми вибралися геть.
А мама того велета дала йому такий камінь — гримовицю. І сказала:
— Дай йому цю гримовицю. Як потисне він її так, що з неї вода потече, то мусимо піти геть. А як ні, то лишимось тут.
Прийшов велет до лісу, показав циганови ту гримовицю та як потис її, замало на муку не розтис. А циган каже:
— Е, то не так. Давай її сюди.
Та як приклав циган ту гримовицю до свого сиру, та як склав на грудях руки, та як потис, та вийняв гримовицю цілком мокру. Прийшов велет до свої мами та й каже:
— Я замало на муку не розтис ту гримовицю і з неї вода не потекла, а він як притис її до грудей, то вибрав її цілком мокру.
А його мама сказала:
— Іди т’циганови і скажи йому, що як він сильніше свисне за тебе, то ми підем геть, а як ти сильніше свиснеш, то не підем.
Прийшов велет т’циганови і каже:
— Так, чоловіче, будем свистати. Як ти сильніше свиснеш, то я піду, а як я сильніше свисну, то не піду.
Сказав циган:
— Ану свищи. Як ти задуже свищеш?
Велет як свиснув, то з дерева лист падав. А циган йому каже:
— Аби ти мав який платок, щоб зав’язав собі очі. Бо як ти свистав, то з дерева лист падав, а як я буду свистати, тобі з голови очі впадуть.
Велет зав’язав собі очі, а циган як упоров його молотком по голові, йому замало з голови очі не випали.
Сказала мама велетові:
— Іди д’нему і змагайтеся, котрий далі скочить, котрий буде прудший.
Прийшов велет т’циганови і сказав йому це. А циган каже:
— Ти пригни мені цю тонку березу.
Велет нагнув її, а циган вчепився за верх і каже:
— Пускай!
Велет пустив, а береза випросталася і шпурила циганом може на п’ятдесят метрів. Велет ще туди не дійшов, а циган устав і йде проти него.
— Ти ще тут? А я вже відти йду. Пішов велет т’свої мамі та й каже:
— Мамо, мусимо йти геть, бо з циганом виграти не годен. І пішли вони геть. І ліс став спокійний.
А циган нічого не робить, разом з паном снідає. Яка їда панови, така й циганови. А циган лиш грає в скрипку і приказує робочим байки. А робочі мало що роблять, лиш дивляться на цигана, бо він інтересно бреше.
Наказав пан тим своїм робочим, аби до цигана й слова не говорили. Хто буде говорити, того відправить з роботи. Тоді циган сказав панови:
— Ого! Таке щастя, як у вас, я знайду хоч де. Взяв скрипку й молоток та й пішов.
Іде він дорогою й стрічає три чорти. Запитали його ті чорти:
— Ти би, чоловіче, не був наш товариш? А він їм на те:
— Буду. Але хто буде старший? А чорти йому сказали:
— У нас у хаті є залізне лужко. Хто його перетрутить з одного кута в другий, той буде на тому лужку спати і той буде старший.
Пробували чорти то лужко перетрутити з одного кута в другий і ніхто не міг. І порозходилися чорти. А циган найшов ґранік, пересунув то лужко з одного кута в другий та ляг собі на то лужко, вкрився коцом і спить.
Приходять чорти. А він сказав їм так:
— Один хай піде і купить мені струн до скрипки, бо пірвалися, другий най у кімнаті порядок робить, а третій — випуцує скрипку.
Радяться чорти, що з циганом робити, аби його збутися. Подумали, що його треба вбити. А циган ту їхню розмову підслухав. Заніс він до хати кавалок поліна, укрив на своїм лужку, а самий заліз під лужко.
Чорти як узяли молотити, то побили то поліно на дрібні кавалки. Та й повтікали. Думали, що вже цигана вбили. А циган виніс тріски з того поліна геть, а самий ліг на лужко та й спить. Приходять чорти. А він каже:
— Один іде по дрова, один кладе ватру, а один іде води.
А чорти запитали цигана, нащо йому цего. Циган їм каже:
— Мене так сеї ночі блохи кусали, що я на п’ять хвилин не міг заснути. Буду парити лужко.
А чорти подумали собі: «Як ми його так били, а він каже, що його блохи кусали, то біда». І запитали чорти, що би він хотів, аби він добровільно пішов від них геть. А циган їм сказав, що хоче мішок грошей.
Дали йому чорти мішок грошей, і циган пішов собі додому. Файно побудувався. Поставив хати порядні і файно собі жив.
Жив циган, скілько жив, та купив собі рушницю і пішов на польовання. Здибав його той самий чорт і сказав:
— Чоловіче, що би ти хотів, аби ти записав мені ту душу, що за ню не знаєш?
А циган сказав:
— Дай мені півміха грошей, та й запишу.
Та й дав йому чорт півміха грошей, і циган йому розписався кров’ю за душу, що за ню він не знав.
А циганка була вагітна. Узнали чорти, що циганка мала дитину, і приходить чорт за тою душею.
— Добрий день! — каже циганови. — Коби ти мені дав ту душу, що в нас є записана.
А циган мав таке крісло, що як посадити кого на то крісло, то не встане той, аби го різали й пекли, аж поки циган не скаже: «Встань». Чорт його запитав:
— Не меш мене заставляти, би пуцував тобі скрипку?
— Ні.
Дає йому циган то крісло, і чорт сідає. Але це був товариш чортів, а не той, що циган йому записку давав.
Сів чорт файно на кріслі, а циган сказав жінці, би принесла дров і розпалила в печи. Циган вніс залізну палицю, розпік її на вогни і гріє чортови плечі. Чортови пече, а він з того крісла встати не годен. І сказав той чорт, що він не скаже своїм товаришам, що з ним було, лиш аби циган пустив його геть. І пустив його циган.
Прийшов чорт до своїх, а старший чорт його питає:
— Чому ти то не приніс? А той сказав:
— Я не в силі то принести.
Він тоді сказав другому чортови:
— Іди ти.
Пішов той. Приходить до цигана й каже:
— Чому ти, чоловіче, не даєш тоту душу, що ти нам записав? А він каже:
— У мене був твій товариш, я йому давав, а він сказав, що не годен понести.
— То давай, — каже, — най я йду геть. А циган каже:
— Ні. Ми колись були товариші. Сідай у мене, закуримо, поговоримо. Спічнем, і підеш.
— А не меш ні, — каже, — заставляти, аби-м ті скрипку випуцував?
— Ні.
Сідає чорт на то крісло, циганка розпалює в печи і запікає ту залізну палицю. Та як зачала того чорта печи по плечах тою гарячою шиною, чорт сказав, що не скаже своїм товаришам нічого, аби лиш він пустив його відти живого. І пустив його циган.
Приходить чорт до свого найстаршого, а той каже:
— Вас уже два там було. Чому ви то не приносите?
— Я не в силі то принести, я не годен.
Старший чорт ся взлостив, зібрався і подався до цигана. Приходить він до цигана та й каже:
— Чому ти, чоловіче, не даєш ту душу, що мені її записав? Циган говорить до него:
— Онде на печи воно лежить. Таке, що я би в нігті то поніс, а вони сказали, що не годні.
— То давай, — каже, — най я йду геть. А циган йому каже:
— Чоловіче, відпочинь, щось поговоримо.
Та й дає йому то крісло. Сідає собі чорт на то крісло, циганка розпалює в печи і гріє ту палицю залізну. І як зачала того чорта печи! А циган каже:
— Віддай мені ту записку. Поки ти ту записку не віддані, я тебе з цего крісла не пущу.
Свиснув чорт у пальці, і приніс другий чорт мішок документів. А циганка не вміє ні читати, ні писати. Вона вишпурила то в піч і сказала:
— Нема тут записки нашої.
Тоді чорт посяг у чобіт за холяву і віддав ту записку. І циган його ослобонив з того крісла.
Жив той циган, кілько жив, і вмер. Прийшов він до бога і каже:
— Господи, куди я маю йти? А бог йому каже:
— Ти не є такий праведний, аби пішов до мого царства. Треба тобі йти до пекла.
Пішов циган до пекла. Як ті чорти його вздріли, як гримнули тою брамою!
— Цей прийшов нас печи!
І цигана до пекла не пустили. Циган вертається до бога і каже:
— Господи, вони мене там не приймають. Тоді господь йому сказав так:
— Це літо мають дуже вродити горіхи. І має прийти до тебе смерть. Ти маєш ті горіхи рвати, товчи і давати їй ті зернята, аби вона їла і аби ти її добре поправив.
І пішов циган на землю. А горіхи дуже вродили. Циган тоти горіхи рве, товче і смерти дає лушпину, а зернята їсть самий. Але дав циган смерти і півзернятка того. А смерть з’їла то та й запитала:
— Чоловіче, що то ти мені таке добре дав? А циган їй сказав:
— Якби ти залізла в цей свищ, то я би тобі враз таке добре давав. Вона залізла там, а циган затесав кілочок, заткав ту дірочку і сказав:
— Тепер нічо не меш їсти.
І поклав собі смерть разом з тим горіхом за ремінь. Прийшов циган до бога та й каже:
— Господи, я вже смерть поправив. А господь його запитав:
— А де тота смерть?
— Озде в ремени, — сказав циган.
Витяг він з того ременя горіх, розіткав той кілочок, а смерть ледве що жива. І тоді господь сказав:
— Ну, цигане, з тобою я нічого не годен зробити. Мусиш назад іти до пекла, де тебе не приймали. Тепер тебе мають приймити.
Приходить циган під браму. Як уздріли чорти цигана під брамою, відтрутили його від брами, а браму закрили на три спусти. І сказали:
— Ти нам не будеш плечі печи і над нами не будеш старшувати. І пішов циган раз на все додому.