В одному селі був пан злючий-презлючий. Мав він багато поля і вважав себе гарним господарем. Все-то він знає, все у нього родить і нікого розумнішого за нього немає.
Та одного року сталась прикрість. На початку літа, саме коли цвіли жита, раптово випав сніг. Диво та й годі. Дітворі смішно, радісно, з лапатого снігу серед літа сніжки ліплять та бавляться. А дорослих гіркі думи обсіли: «Що ж то воно з житом, пшеницею буде?»
А наш хитромудрий та зарозумілий пан довго не думав, наказав прив’язувати до мотузків по палиці з обох кінців та двом селянам-наймитам струшувати сніг з жита. Поле в пана величезне, там не двоє, а десь коло сотні наймитів упрівали, струшуючи сніг. За цілий день такої роботи заморились люди.
«Ото, — думають, — розумний пан. Треба і собі так зробити». Хто ще мав силу і охоту до такої роботи зробили так, як і пан на своєму полі.
А один ледачкуватий Степан полінився іти в поле. І просила його жінка і вмовляла, і поїдом їла. А він як віл уперся.
— Не піду, — каже, — бо й так наморився, і так останні чоботи промочив.
Жінка не спинялась:
— Що ж то воно буде? Дивись, усі люди, як пан поробили. А ми через твою лінь без хліба будемо.
Степан їй і каже:
— Якось воно буде. Не буде жита — гречаників напечем.
Так і не вигнала жінка Степана в поле. А той сніг не довго і лежав — сказано літо є літо. За день і розтав. Та на панському полі і у тих хазяїв, що струшували сніг, жито не вродило, бо пилок з нього струсили.
А у Степана, який не чіпав снігу, був непоганий урожай. Відтоді жінка йому не докоряла, а пишалася:
— Іч, жита нема у пана, а є у мого Степана.
Так-то воно в світі буває.