Був цар і мав жінку й одну дитину, дівчинку. Купив жінці золоті черевички. А жінка як умирала, сказала, щоби він її в ті черевички не вбував. І сказала: котра ці черевички вбує, аби він з тою женився. Віддав він рік, та й мав одну, що хотів на ній женитися. Але вона ті черевички не вбула. Він сказав понести черевички село від села, і котра їх убує, він з тою жениться. І ні котра не вбула, вернулися черевички т’хаті. А донька сказала:
— Тату, дайте я запробую ці черевички.
Вона так сказала, бо мама колись обіцяла, що ці черевики мають бути для неї, доньки. Вбула вона їх, а черевички якраз на ню. Цар сказав:
— Я на тобі маю женитися. Ти ж чула, що мама сказала. Вона в плач.
— Тату, що ви хочете? Та ж ви мій тато! Як це має бути?
— Ти чула, що мама казала.
Вона на це не погодилася і пішла до сусіди, до старої бабці. І це бабці уповіла. А бабка їй каже так:
— Як твій тато такий нерозумний, то скажи йому, най він тобі купить на плаття. Щоби одне плаття сіяло, як сонечко, друге, як місяць, а третє, щоб сіяло як звізди. І тоді ти за него підеш. Як він тобі це купить, тоді прийдеш до мене. І я тобі скажу, що ти маєш далі робити. Купив їй то все цар. Вона пішла до бабки, а бабка каже:
— Збирай усе своє і приходь до мене. А перед тим випровадь тата, най іде на весілля готувати.
Цар пішов, а вона зібрала все своє і прийшла до бабки. Бабка дає їй мішок і вона все спаковує в мішок. Тоді бабка дає їй свою спідницю й катанку. І хустку дає.
— Бери цей мішок на плечі і йди собі. Попри кого будеш іти, тебе ніхто не буде знати, чия ти.
Приходить вона в другу державу, до чужого короля. А пости її не пускають, бо воно таке нещасне, з мішком.
— Що ти хочеш?
— Хочу, — каже, — на службу.
Тоді два жовніри беруть її і приводять д’кухарці. І там сказали, що ця бідна дівчина проситься в найми. Кухарка пішла до короля.
— Ходіть, — каже, — до нас прийшла вошивка якась, хоче бути в наймитках.
Король вийшов, подивився на ню і сказав:
— Не треба з неї знущатися. Може, це бідна сирота. Обчистимо її від вошей. Най вона йде в курятник. Буде курям їсти давати і яйця збирати. Більше вона би ні до чого не бралася.
І побула вона там рік. І не признається, хто вона є. А король хоче женитися і спроваджує собі музику. І скликає таких, як він, королів нежонатих і дівчат. Кухарка кличе її «вошивкою» далі, але вже з нею обзнайомилася. Прийшла до неї дівчина і проситься:
— Кухаренко, пустіть і мене, най і я подивлюся, який там бал. А вона каже:
— Йой, як же ти туди підеш, така страшна?
— Я лиш в дірочку подивлюся, що ключ кладуть. Я не буду туди йти.
Пішла вона в той курятник, де вона жила, і вбрала сукенку файну, як сонечко і черевички і пішла на той бал всередину. Вона прийшла, а король її зразу взяв гуляти. Та й питається він:
— З якої ви країни? А вона йому сказала:
— З Курятника.
Що вона йому скаже інше?
Скінчився бал, дівчина втекла, розібралася і приходить ід’кухарці. І каже:
— Кухаречко, яку наш король файну дівчину має! Таку, що ну!
— Добре, що має. Вже буде женитися.
А вона не сказала кухарці, що вона там була. Сказала, що через дірочку дивилася. Кухарка не знає, що це була вона.
Другої днини кухарка несе йому воду для миття і рушник. А вона в кухарки просить:
— Най я понесу, кухаречко.
— Йой, вошивко, куди меш нести?!
Але дівчина понесла. А він умився, повтирався та й ударив її легенько рушником. І вона втекла.
На другу неділю він знов бай робить. Три неділі мають бути такі набутки, поки собі не вибере король дівчину. І знов вона в кухарки попросила, і кухарка її пустила. Вона вбралася в ту сукенку, що така, як місяць. І золоті черевички знов на собі мала. І знов прийшла на той бал. І бере її гуляти король. Питається її, з якої вона країни, а вона каже:
— З тої, що рушниками б’ються.
Бал скінчився, і дівчина втекла знов і прийшла д’кухарци. І розказала, що та сама дівчина і тепер була. Кухарка сказала:
— На третій раз він уже її заручить, уже дасть їй перстень. Мемо спроваджувати весілля.
Другої днини несе йому кухарка знов воду для миття.
— Я понесу, — сказала дівчина.
Вона понесла, він помився і бризнув на ню тою водою, на цю дівчину. Уже й третій раз є такий самий бал. Кухарка каже знов:
— Уже аж тепер буде наш король женитися.
Дівчина знов пішла на бал. Убралася в таку сукенку, як звізди. Прийшла, і зразу король бере її гуляти і заручує її, дає їй перстень. А дівчина знов утекла, з перстенем. Прийшла, розібралася і приходить ід’кухарци. І розказує, що та сама дівчина була.
Несе кухарка королеви вечерю, а король заслаб. На другу днину переказав до кухарки, аби йому зварила ріденьку кашу. Дівчина приходить рано, приносить кухарці яйця, а кухарка кашу мішає, студить королеви. А дівчина хоче кинути йому в ту кашу перстень, що він дав. І каже:
— Кухаренко, дайте я помішаю, а ви щось інше робіть.
— Тікай, — каже, — ти йому натрусиш сміття. А вона каже:
— Йой, не бійтеся. Дивіться, та я чиста.
— Ну гай мішай.
І вона пустила в ту кашу перстень. І понесла кухарка ту кашу королеви. Він їв кашу і найшов у каші перстень. І прикликав кухарку та й питає її:
— Хто кашу зварив? А кухарка каже:
— Я варила.
— А вошивки там не було?
— Була. Мішала кашу, аби вистигла.
— Давайте її сюди.
Кухарка бере її за руку і веде перед короля. Він каже:
— Ви, кухарко, запирайте двері і йдіть геть. А кухарка каже:
— Йой, аби-сте не били її на смерть. Кухарка пішла, а він каже:
— Я передивився мали і не найшов такої країни і такого міста — Курятник.
А вона йому тоді каже:
— А я в курятнику не сиджу? А як я вам принесла митися, ви мене рушником не били? А водою мене не оббризкали?
І жениться він з цею дівчиною. І не питає її більше, відки вона, хто вона. Дає він знати по всіх царях і королях. І до її тата дає знати. Тато приходить на весілля. Пізнала вона тата, а тато пізнав її. Але не признаються.
По весіллі король мусів на рік їхати в другу державу. А вона груба лишається. Каже король: хто би ся лишив з його жінкою? А її тато сказав йому:
— Я лишаюся.
Поїхав король, а його жінка в той час, що треба, народила сина.
А той єї сина від неї бере, несе циганам на зарінок і платить їм, аби плекали його. А королеви пише, щоби приїхав. Король приїхає, а цей перед тим обмастив жінку кров’ю, І королеви каже, що вона з’їла дитину. Мала хлопчика і з’їла. А вона не признається, що було і як було. Не хоче проти тата нічого казати. Скликали суд. Що з нею робити? І суд сказав:
— Перший раз дарований.
І чоловік її теж сказав, що перший раз дарований.
Знов приходиться чоловікови їхати, знов її тато лишається з нею. Вона лишилася груба і знов народила дитину, ще одного хлопчика. А тато знов заніс його циганам, там, де заніс і першого. І знов пише чоловікови, а її кров’ю мастить. Ніби вона з’їла дитину, як і першу. І знов був суд. А чоловік сказав:
— Я ще її цей другий раз дарую.
Знов він їде, а жінку третій раз лишає грубу. І тато з нею зробив таке, як зробив перших два рази. Приїхає чоловік на суд. І третій раз — це вже все, це вже на кару смерти йде. А тато каже напослідку:
— Треба її засудити! Три хлопчики тобі з’їла. А чоловік сказав так:
— Не хочу її тут убивати. Там є така велика скала. Кинути її з тої скали надолину.
А тато каже:
— Я її поведу із скали кинути.
Він так сказав, бо ніхто другий не хотів іти.
Веде її тато на ту скалу. Прийшли вони на ту скалу, а вона йому каже:
— Де-с подівав мої діти? Гадино, — каже. — Ти тато мій?
А її чоловікови дома зробилося недобре. Сідає на коня і їде, щоби їх подогонив. Щоби той її із скали не кинув. Він її все простить.
А ті обоє вж над скалою. І вона все питає його за діти. Де він діти дів? Чоловік доїхає, а вона бере і розказує йому все. І тато повів його д’циганам, і вони, забрали діти. І тоді чоловік сказав:
— Я його самого кину з скали.
І кинули його із скали. А вони обоє жили.