Жив собі мужик бідно-пребідно, і було в него шестеро дітей. Не мав він їх ні чим годувати, ні в що вбрати. Як старшому хлопцеви виповнилось п’ятнадцять років, сказав він татови: — Я піду кудись у найми. Тато спочатку не хотів його відпускати, а потому подумав і каже:
— Іди, синку.
Пішов хлопець. Плечі в него були голі, сонце пекло. Переходив він ліс та й сів спочити під великим дубом. Дивиться — у траві щось блищить. Піднімає — годинник кишеньковий. Хлопець не знав, як його завести, бо ніколи його не мав і навіть не бачив. Покрутив він ключик, годинник відчинився і з него вийшов чоловік.
— Чого хочеш, Іване? — спитав той чоловік.
— Мені дуже їсти хочеться.
— Все буде.
І чоловіка не стало. А перед хлопцем з’явилася яка хочеш їжа.
Наївся він, сидить і дивиться на свій годинник. Та й знов почав його покручувати. Годинник відчинився, і знов з’явився той чоловік.
— Чого хочеш, Іване?
— Мені треба одягтися.
Чоловіка не стало, а перед хлопцем з’явилася дорога одежа. Одягся він у ту одежу, поклав годинник у кишеню і пішов у столичний город. А в столичному городі цареви треба було садівника для догляду за квітами. Прийшов хлопець до царя та й просить, щоб узяли його.
— Добре, — каже цар. — Але щоб ти був такий, як мій старий садівник. Він помер, а другого такого я знайти не можу.
— Я буду кращий від того, що помер, — каже хлопець.
— А як тебе звати?
— Іваном.
Цар повів його в сад і показав квіти.
— Як будеш їх так доглядати, щоб моїй дочці сподобалося, я тобі велику нагороду дам.
Коли цар ляг спати, хлопець покрутив ключик, годинник відчинився і з’явився той самий чоловік.
— Чого хочеш, Іване?
— Мені треба, щоб квіти в царя були такі пахучі, яких ще ніколи не було.
— Лягай спати, а на ранок все буде.
Зайшла рано в сад царева дочка, подивилася на квіти, зірвала кілька і побігла до царя.
— Тату, ми знайшли доброго садівника. Дивіться, які файні та пахучі квіти.
І полюбила царева дочка того хлопця.
На другий вечір Іван покрутив годинник. З’явився чоловік, Іван йому каже:
— Мені треба, щоб квіти були такі блискучі, як золото.
— Все буде, як ти хочеш, — каже чоловік.
На другий день вийшла царева дочка в сад, подивилася на квіти і ще більше полюбила Івана. А на третій день Іван знов покрутив годинник, і знову з’явився чоловік.
— Чого хочеш, Іване?
— Треба, щоб за ніч дерево зацвіло різним цвітом, щоб квіти на дереві гарний запах мали і як сонце сяяли.
— Все буде, лягай спати.
На ранок цар прокинувся, глянув у вікно, а від квітів на дереві зоря б’є. Цар подумав, що палац горить. Вибіг надвір, глянув — а то дерево так б’є. Царська дочка вийшла в сад, взяла Івана за руку та й каже:
— Тату, я ні за кого заміж не піду, тілко за Івана.
А вона була вже заручена з міністровим сином. Той міністер був віщуном: що де робилося на світі, він усе знав. Цар запитує міністра:
— Що будем робити? Дочка сказала, що лиш за Івана піде заміж. А міністер каже:
— Я все знаю, що де на світі робиться, а відки цей хлопець, не знаю. Але ми дамо йому таке завдання, що він його не виконає. Скажемо йому, щоб ця гора була до дня розрівняна, зорана і щоб була посіяна на ній пшениця. І щоб була вона в зріст чоловіка та й уже зріла. А як не виконає цего, то ми його знищимо.
Іван покрутив ключик, годинник відчинився, з’явився чоловік. А Іван каже:
— Біда. Дуже важке завдання дав цар. Не годні ми його виконати. Та й розказав, що треба зробити.
— Ти лягай спати, а на ранок усе буде готове.
Встає рано цар — гори нема, а там, де була гора, стоїть зріла пшениця в людський зріст. Цар викликає міністра і каже:
— Все виконано. Що будемо далі робити?
— Дамо йому друге завдання. Ця пшениця має бути зжата, змолочена, а на стерні збудована пекарня й млин. І щоб до завтра намолотити муки і напекти хліба. Стілко, щоб прогодувати весь город.
Дав йому цар таке завдання. Іван покрутив ключик, з’явився чоловік, і сказав Іван, яке завдання дав цар.
— Лягай спати, — каже чоловік з годинника, — все буде, як ти сказав. Раненько понесеш цареви найкращу хлібину.
Рано поніс Іван цареви хліб, а коло тої пекарні не можна було пройти, стілко людей стояло за хлібом — такий смачний був. Цар викликав міністра і каже:
— Виконано й це завдання.
— То ми дамо третє, — сказав міністер. — Як виконає, то більше нам нема чого робити. Най він коло цего млина поставить п’ятдесяти-поверховий палац. Від того палацу до нашого має бути скляна соша, обсаджена деревами родючими й різними. А не зробить цего Іван — голову стяти. Іван покрутив ключик, з’явився чоловік.
— Біда, ще трудніше маємо завдання. І розказав Іван, яке то завдання.
— Не журись, лягай спати, на ранок все буде гаразд.
Встав Іван рано — палац готовий, скляна соша готова, по боках соші дерева, і всі родючі. Іван узяв мітлу та й підмітає ту сошу. Цар вийшов, пройшов скляною сошею, підійшов до Івана і каже:
— Іване, будеш моїм зятем. Будемо робити весілля.
Оженився Іван з царевою дочкою. Прожили вони з місяць, а міністрів син побачив, що вони так добре живуть, і, коли Іван пішов на полювання, підходить до його жінки.
— Ти знаєш, за кого вийшла заміж?
— Знаю, я вийшла за бідняка.
— Це не простий бідняк, це нечиста сила. Ти ж бачиш, у світі таке ніхто не годен зробити, як він робить. Тілко нечиста сила усе може. Як він прийде з полювання, спитай його: «Звідки ти?»
Іван прийшов з полювання, а жінка й питає:
— Звідки ти?
— Я — син одного бідняка.
— А як же ти можеш творити такі чудеса? Він і розказав їй усю правду.
— Це не я творю. У мене є такий годинник. Як покручу ключик, з’являється переді мною чоловік: що лиш попрошу, він усе зробить.
Витягнув Іван годинник, покрутив ключик, і з’явився чоловік.
— Чого тобі треба?
— Щоб тут зараз був стіл і на ньому все, що я хочу їсти. Годинник закрився, чоловік щез, а перед ними з’явився стіл і їсти — що хто хоче.
— Отак усе робить мій вірний слуга, — каже Іван.
На другий день пішов Іван на полювання, а міністрів син прийшов до царевої дочки, і вона розказала йому всю правду. Міністрів син каже:
— Замов такий самий годинник і підміни йому: той забери, а другий поклади.
Прийшов царський син з полювання, а годинник уже підмінений. Справжній годинник забрав царський син, покрутив ключик, і перед ним з’явився чоловік.
— Чого хочеш? — запитує.
— Я хочу, щоб цей п’ятдесятиповерховий дім, скляну ношу і все дерево занесло туди, де місяць не світить і сонце не гріє.
— Все буде зроблено, — сказав чоловік із годинника.
І той дім, і скляну ношу, і міністрового сина з Івановою жінкою занесло на найвищу гору, в таку печеру, де місяць не світить і сонце не гріє. А він лишився на стерні, такий обірваний бідняк, як і був.
Цар прийшов, подивився — і скляної соті нема, і того палацу нема. Дивиться цар — на стерні спить обірваний Іван. Розбудив цар Івана та й питає:
— Що сталося?
— Я сам не знаю.
Витягає Іван з кишені годинник, крутить ключик, а годинник не відчиняється і ніхто не з’являється.
— Ваша, — каже, — дочка, моя жінка, обманула мене, підмінила годинник: чарівний взяла, а простий поклала.
— Моя дочка повелася погано — втекла з міністровим сином. Але ти не журися. Йди вибирай собі найкрасивішу з моїх дочок і таки будеш моїм зятем.
— Нічо я не хочу, тілко йду світом шукати їх.
І пішов Іван світом. Ішов горами, долинами і знайшов у однім лісі хатку. Заходить у хатку, а там сидить бабуся.
— Добрий день, бабусю, хто ви?
— Доброго здоров’я. Я — сестра Місяця.
— А чи не знає ваш брат, де знаходяться п’ятдесятиповерховий палац І скляна соша? В тім палаці живе царева дочка з міністровим сином.
— Попитаю в брата. Як знає, то скаже. Попитала вона, а той каже:
— Не знаю.
Попрощався він з бабусею і пішов далі. Ішов, ішов та й знов знайшов хатку в лісі. Заходить у хатку, а там бабуся.
— Добрий день, бабусю, хто ви будете?
— Доброго здоров’я. Я — сестра Сонця.
— А чи не знає ваш брат Сонце, де п’ятдесятиповерховий палац і скляна соша? Там живе міністрів син з моєю жінкою.
— Мій брат цего не знає, — сказала бабуся, коли запитала у Сонця. Не могли Місяць і Сонце знати, де той палац, бо не світили вони туди.
Попрощався Іван з бабусею, вийшов та й іде далі. Не знаємо, довго чи коротко він ішов, та знов з’являється перед ним «у лісі хатка. Заходить в ту хатку, а там бабуся.
— Добрий день, бабусю, чи не знаєте ви, де знаходиться п’ятдесятиповерховий палац і скляна соша? Там живе міністрів син з моєю жінкою.
— Я не знаю, але запитаю своїх братів. Мої брати — штири Вітри. Коли прилетіли додому Вітри, бабуся розпитала їх, де знаходяться п’ятдесятиповерховий будинок і скляна соша. Північний Вітер каже:
— Я знаю, але то дуже далеко. А Іван йому:
— Я з трудом не рахуюсь, бо я бідняцький син і до всього звичний. Буду йти, скілко треба.
Розказав йому Північний Вітер, як туди йти. Браття Вітри і бабуся побажали Іванови щасливої дороги, і він пішов.
Довго йшов Іван, і не стало ні грошей, ні їди. Трапився йому по дорозі дім, а там — Баба Яга. А в неї — три дочки. І дуже гарні. Іван питається:
— Бабусю, у вас нема для мене якоїсь роботи.
— У мене тілко одна робота, — каже баба, — пасти мою кобилу. Пасти треба три ночі. Як ніхто не вкраде її, то дам тобі, що захочеш.
Він погодився.
Іде Іван першу ніч пасти кобилу. А бабині дочки полюбили Івана і хотіли допомогти йому. Підійшли вони і тихо сказали Іванови: «Добре стережи, бо наша мама вкраде в тебе кобилу».
Першу ніч не заснув Іван ні на волосинку. На ранок прийшла баба, подякувала Іванови і взяла кобилу.
На другу ніч знов жене Іван кобилу. А дочки кажуть: «Дивись,
Іване, цеї ночі тобі буде тяжче». І знов не спав Іван нічогіч. Пропас щасливо і другу ніч. Прийшла баба рано, подякувала Іванови і знов забрала кобилу.
На третій вечір дочки кажуть Іванови: «Ця ніч буде для тебе найтяжча, бо наша мати буде насилати на тебе сон. Не спи, Іване». Тяжко прийшлося Іванови. Дуже хотілося спати. Але він не заснув і так стеріг кобилу, що ніхто її не вкрав. Прийшла баба, подякувала Іванови, забрала кобилу та й каже:
— Зараз буде плата.
А бабина старша дочка підбігла до Івана і тихо:
— Іване, не бери ні золота, ні грошей, тілко скажи, най вона тобі плюне в писок.
Баба закликала Івана.
— Що хочеш за роботу? Золото, гроші — все, що забажаєш, даю.
— Бабусю, я нічого від вас не хочу, тілко плюньте мені в писок.
— Ти що, дурний? — крикнула Баба Яга. — Вийди з хати й подумай. Він вийшов з хати, а середня дочка підбігла й каже:
— Не слухай, Іване, нічого, тілко най наша мама плюне тобі в писок.
Закликала баба Івана знов.
— Ну що, Іване, подумав? Скілко тобі грошей дати?
— Я вам сказав: нічого від вас не хочу, тілко плюньте мені в писок. Баба знов прогнала його з хати.
— Іди подумай!
Вийшов він, а найменша дочка підбігла та й каже:
— Не погоджуйся ні на які гроші, тілко най вона тобі плюне в писок. А як не схоче плюнути, то ти заклени її. Скажи так: «Най бог звидить і вам заплатить, що я так пас вам три ночі кобилу, а ви мені не хочете заплатити».
Закликає баба Івана.
— Ну, подумав уже? Скілко грошей дати?
— Нічого не хочу, тілко плюньте мені в писок.
— Не плюну.
— Як не хочете плюнути, то най бог звидить і вам заплатить, що я так тяжко пас вашу кобилу, а ви мені не хочете заплатити.
Відтворив Іван двері і хотів виходити.
— Іване, вернися! — крикнула Баба Яга. — Не заклинай мене так тяжко. Відкривай писок.
Плюнула йому в писок та й каже:
— Щаслива путь, Іване!
А бабині дочки підійшли і кажуть:
— Тепер ти щасливий, Іване. Чим хочеш стати, тим і зробишся. Схочеш стати собакою, станеш собакою, схочеш птахом, то й птахом станеш.
Вийшов Іван на дорогу і подумав собі: «Спробую, що то буде. Хочу стати орлом». Став він орлом і полетів.
Летів він, летів і найшов, що шукав: і п’ятдесятиповерховий дім, і міністрового сина та свою жінку.
А міністровому синови якраз тоді поїли миші костюм. Почув про це Іван і перекинувся з орла на кота. Вікно в міністрового сина було відтворене. Котик скочив на підвіконня і зачав нявкати. Міністрового сина не було дома, лиш Іванова жінка. Намазала вона маслом шматок хліба і поклала котови. Полизав котик той хліб, скочив з вікна і пішов у ліс.
Прийшов міністрів син, а жінка й розповідає про котика.
— Чого ж ти його не зловила та не заперла в кімнаті? Хіба не знаєш, що в нас миші костюм поїли?
— Може, він ще прийде.
Сідають вони обоє вечеряти. Їдять картоплю зі сметаною, а котик — раз! — та й на вікно скочив.
— Ади, знов котик, — каже царева дочка.
Закликала вона котика до хати і дала йому їсти. Котик сів на стільчик та й муркоче собі. А миша якраз вийшла з-під шафи. Котик скочив та й зловив ту мишу. Забіг з нею під шафу, та не задушив її, а пустив під шафою і знов скочив на стільчик. Міністрів син аж у долоні плеще, що такий котик гарний вийшов. А та сама миша знов вибігла. Котик скочив і знов її зловив. І знов пустив під шафою.
— Хороший котик, — каже міністрів син. — Будемо його годувати, щоб він від нас нікуди не йшов.
Котик виліз на піч, муркоче і на міністрового сина поглядає. Де він годинник покладе? Міністрів син роздягається, лягає спати, а годинник кладе собі в писок. І світло каже не гасити. («Може, котик ще зловить мишу».) Котик задумався. Як же взяти годинник? А миша вилізла з-під шафи та й каже йому тихенько: «Не журися, я тобі допоможу. Ти будь напоготові». Вилізла на стіл, вмочила хвостик у сметану, підлізла до міністрового сина і помастила йому хвостиком губи. Пробудився він, та як глянув, що то миша помастила, то забув про годинник і плюнув на підлогу. А годинник і вилетів з писка. Котик ухопив годинник та й у вікно. Міністрів син був сонний: зразу заснув і не подумав про годинник.
А Іван перекинувся з котика на бідняцького сина, та покрутив ключик, і з’явився перед ним чоловік.
— Чого хочеш? — запитує.
— Хочу, щоб цей дім і ця соша були перенесені туди, де вони були.
— Все буде виконано.
І за одну хвилину все опинилося коло царського палацу. Цар вийшов, побачив це і дуже врадувався. А Іван проходжається по скляній соші. Цар підійшов до него та й каже:
— Любий зятю мій! Де той пес, міністрів син?
Вивів цар молодого коня, котрий мав три роки, сказав прив’язати міністрового сина до хвоста і пустити того коня в поле.
А Іван простив своїй жінці, і стали вони жити дружно і весело. Вони повинні жити й тепер, як ще не повмирали. А хто хоче знати, чи вони ще живуть, може приїхати й подивитися.
Вам казка, а мені бубликів в’язка.