Мав цар три сини. Порадилися вони та й кажуть:
— Ідем спитаєм батька, чого це в него одне око сміється, а друге — плаче. Пішов старший син, постукав.
— Можна. Зайшов та й питає:
— Батьку, скажіть, чого у вас одне око сміється, а друге плаче? Цар розсердився, схопив шаблю. Хлопець налякався і втік. Цар кинув за ним шаблю — аж у двері її забив. Так само було і з середущим. Пішов питати батька і мусив тікати. Питається менший син:
— Тату, чого у вас одно око сміється, а друге плаче?
Цар ухопив шаблю і хоче його зарубати. А найменший син не тікає.
— Тату, ти мене породив, то ти й голову знімай. І цар опустив шаблю.
— Як ти мені такий вірний, то я тобі все царство передаю. Скоро я умру. Ти викопай яму і поховай мене. Приготуй сухих дров, розклади коло мого гробу вогонь і стережи мене в гробі, щоб не забрали мене, не розтерзали і кості мої не рознесли по всім світі.
Батько вмер. Похоронили його, і менший син кожної ночі сторожував коло його могили. Клав собі вогнище і грівся. І ті старші тоже з ним ішли. Надлетів змій та й хотів узяти тіло царя. Ті два брати спали, як камені. Менший брат будив їх, будив і не міг розбудити. Не встали вони, а він сам бився зі змійом і вбив його.
Прилітає другий змій. Він і з ним б’ється. А ті сплять — пробудитися не годні. Він сам вбив і другого змія. Прилітає третій змій, найстарший, дванадцяти голів. Бився він, бився, і так з того змія ллялася кров, що загасила вогонь. Він хоче розбудити їх, щоб та кров їх не затопила, а вони далі сплять. Довго він бився з тим змійом і вбив його.
Пробудилися ті брати — нема вогню і нема чим запалити. Треба вогню. Де ж його взяти? Вилазять вони на дерево і дивляться, де вогонь блищиться. Зліз той з дерева і вже не знає, куди йти. Так само й другий. А третій, котрий забив змія, каже:
— Вилізу я. Буду знати, в котрий бік істи.
Виліз, подивився, де той вогонь, зняв з себе шапку і кинув у той бік. Зліз та й уже знає, в який бік йому істи — пішов він на той вогонь.
Приходи до того вогню, а кругом того вогню дванадцять злодіїв сплять. Бере він головню і хода. А з тої головні впав у постіл одному злодійови вуглик. Його припекло, він схопився і давай за хлопцем бігти. Догнав та й каже:
— Чому ти взяв вогонь без дозволу? Що ти за їден?
— Такий, як ви.
— Коли такий, як ми, то гай іди до нас. Прийшов він до них, а йому кажуть:
— У пана стоїть на воротях кугут, і ми не можемо підійти. Як підходимо, кугут піє, і всі сторожі встають. І ми не можемо в молодої пані зняти з руки перстень. А хто той перстень візьме, за того вона заміж піде.
Хлопець каже:
— І це вам тяжка робота? Ідем, я зараз того кугута зачарую.
Іде він уперед, а вони ззаду. Зачарував він — і кугут не піє. Приходи він на балкон до тої царської дочки, зняв перстень, сховав, прийшов до злодіїв та й каже:
— Я йду вперед, у підвал, а ви скоро йдіть за мною, бо вас половлять. Пішов туди і став за двері з шаблею. Котрий тілко зайде, а він йому голову зрубує. Всіх порубав. А сам взяв вогонь і пішов до братів. Та й каже їм:
— Ідемо, брати.
І нічого не каже братам за перстень. А ті брати його за дурного мали.
Збирає та дівка всіх хлопців і шукає, хто ж у неї обручку взяв. Його браття беруть добрі коні і їдуть туди. А він каже їм:
— І я поїду.
Дали вони йому такого старого коня, що заким він доїхав би туди, то вони й вернулися б. Їде він тим конем, коли назустріч йому дід.
— Куди ти їдеш цим конем? А він йому:
— Таке й таке діло…
— То ти запізнишся цим конем. Дід дасть тобі коня. Забрав у него дід того коня і дав йому другого. І сказав:
— Влізь йому в праве вухо і вилізь лівим.
Зробив він так — і виліз з лівого вуха файним паничем. Сів на коня та й поїхав. Догнав своїх братів, дав їм по нагайці й поїхав далі. Приїхав туди, пустив коня і зробився таким, як був.
Всі поз’їжджалися. Дівчина перевіряє, в кого є перстень. Перевірила всіх — нема. Подивилася, ще один в куті сидить. Їй кажуть:
— А того не треба й перевіряти. А вона:
— Ні, всіх треба перевіряти.
Пішла до него, перевірила — перстень у него! І одружилася вона з ним. Мабуть, до цих пір жиють. Я був на їхній свадьбі.