Не знаю, чи то правда, чи мо’ казка, а тільки жила в одному селі бідна вдова з сином. Були вони дуже бідні. Одного разу мати і каже сину:
— Ще ік Різдву далеко, а у нас борошна на раз спекти. Піди, сину, в село: нині празник, то, може, хтось ізжалиться та позичить нам хоч трохи борошенця.
Узяв Панас, так звали хлопця, мішок та й пішов попід селом. До кого не зайде — ніхто не хоче позичати, бо знають, що нічим буде віддавати вдові борг. Іде бідолаха та журиться. А попід дворами в празник молодіж на колодках гуляє. От парубки й гукають, щоб посміятися з хлопця:
— Годі тобі, Панасе, з торбою попід селом старцювати, йди краще сюди та повесели нас. Мо’ яку побрехеньку зложи.
Од цих слів вдовиному сину ще гіркіше стало. От він і каже:
— Я б повеселив вас та й сам посміявся, та ніколи мені. Бачте, іду з мішком на ярмарок у сусіднє село, бо там свині дуже дешево продають — всього по п’ятаку.
Як почули це хазяйські сини, то й дівок покидали на колодці да прожогом додому. Похапали кріпкі мішки, гроші і покатали наввипередки у сусіднє село. Прибігають, розпитують у людей, де дешеві свині, а ярмаркові тільки сміються.
Сердиті парубки вернулися додому городами, щоб люди на них не показували, та й пішли до Панаса.
— Ах ти сякий-такий! Нащо ж ти нас обдурив?
— Я вас не дурив, ви самі просили, щоб я побрехеньку видумав. От тепер і радійте з неї.
Соромно стало хазяйським синам, що нерозумно сміялися з бідності. Пішли по домівках да випросили у батьків чогось там на пожиток для Панаса і його матері. Так бідні люди і перезимували. А через рік хлопець постаршав і вже зміг щось там заробляти, щоб себе і матір прогодувать.
Оце тобі моя казка і бубликів в’язка, і перепеличка, і золота копичка.