Якось чоловіки з села заготовляли в лісі дрова. Після роботи добряче повечеряли і розійшлись. А один випив так, що йти вже не міг, то так в лісі і заснув під кущем папороті. А це було якраз в ніч на Івана Купала.
От той дядько прокинувся серед ночі, витверезився та й згадав, яка нині ніч. «Дай, думає, пошукаю папороті». Дивиться, цвіте коло нього квітка голубим цвітом, аж блищить, як місяць. Дядько зрадів, підійшов і зірвав ту квітку. І як тільки він її вирвав, то зірвався в лісі страшний вітер, свист, рев, дерева валяться, гілляки, корені — все летить на нього. І вітер вириває з рук папороть. Тоді дядько давай тікати з лісу геть, а буря така, що не дає йому йти, все під ноги валить.
От чує він раптом, що ззаду зчинився страшний крик, тріск і вогонь. Видалось йому, ніби то його хата горить, люди позбігалися і кричать. Але дядько чув од старих людей, що не можна оглядатись назад, що б там не видавалося і як би не було страшно. От він і не оглянувся, а пішов далі. Йде він, коли чує, знов ззаду крик. І здалося йому, то його мати вмерла, і всі за нею плачуть-голосять! І знов дядько не оглянувся, а йде далі. Коли це чується йому, що дочка його криком кричить, а над нею голосять і ніхто врятувати не може! Тут дядько не стерпів і оглянувся.
І як тільки він оглянувся, так і все щезло. Не стало ні бурі, ні крику в лісі, знов зробилося тихо й темно, і побачив він, що стоїть на тому самому місці, де заснув. І в руках у нього немає квітки папороті. Дядько здогадався, що її чорти вкрали. Але забрали вони од нього і розум, бо з тих пір ходив він, як дурний, так і помер.