У одному селі жили собі піп Павук та дяк Бамбук. Малися вони бідно, бо в той час попів та дяків було много, а людей було мало. А коли їх біда притисла до стіни так, що нікуди дітися, почали радитися, як їм із біди вилізти, звідки набрати грошей, аби по-панськи жити, бо робити їм не хотілося.
— Я щось придумав! — каже дяк.
— А що? — звідує піп.
— Я буду вночі красти, а тобі буду голосити, де украдене спрячу. Ти будеш утворяти Псалтир і відгадувати, де знаходиться украдене.
Піп Павук пристав на се. І дяк тієї ж ночі заліз у стайню до одного ґазди і украв двох волів, повів у хащу і прив’язав. Коли повертався додому, зайшов до попа і розповів про все попові.
Газда встав, зайшов до стайні, позирає, а волів нема. Ходить, шукає, кожного звідує, чи не виділи його волів. Та ніхто не видів. А дяк йому каже:
— Іди до попа, най Псалтир утворить, то, може, вкажеться, де твої воли.
Газда зрадувався і пішов до попа. Отворив піп Павук книжку, довго позирав до неї, шептав молитву і хрестився. Лише після такої церемонії каже:
— Ваші воли досить далеко, у бучнику на сході сонця, у ста кроках вправо від возової дороги, прив’язані до бука.
Так і було. Газда не потратив много часу і знайшов своїх волів. Пригнав волів у село і розголосив усім сю історію. І люди стали позирати на попа Павука, як на пророка. За свої воли газда заплатив попові файні гроші, а піп Павук поділився тими грошима з дяком.
З того часу так і пішло: дяк Бамбук вночі крав, а піп Павук вдень відгадував, де знаходиться украдене. Люди платили їм гроші, і вони за якийсь час оба забагатіли.
Одного разу злодії заломилися ніччю у дім великого барона, який жив недалеко від села, і украли від нього все його золото. Баронові слуги шукають усюди, та не знаходять золота, І прийшов барон до попа Павука, аби вповів, де золото і хто його украв. Так піп Павук з дяком Бамбуком попали у велику біду. Вони не крали золото, і тому не знали, де його глядати. А барон пригрозив попові, що коли не відгадає, то проведе його на дереш. Каже дяк (бо якраз був тоді у попа):
— Треба увидіти все на місці. За золото треба дуже довго молитися.
Дяк думав, що, може, щось до другого дня розізнає.
— Іди, попе, і молися. Айбо на завтра маю знати, де золото.
Про попа Павука чули і ті злодії, що украли золото. За старшого у них був Іван Хребта. Пішов Хребта подивитися-послухати, що робить піп у барона.
А піп у той час, коли Хребта був під вікном, зажурено приговорював собі, гріючи хребет коло кальги:
— Ой хребте, хребте, то завтра тебе будуть дерти! Почув злодій слова попа і дуже злякався, що сей пророк усе знає. А в ту хвилину запів когут. Піп, як почув, і каже:
— Та один уже тут є!
Почув ці слова Хребта і пішов до своїх цімборів і каже:
— Піп про нас знає. Та хто піде до нього просити, аби нас не видавав?
Викликалися два. Прийшли до попа і кажуть йому, аби їх не видавав, та все золото вернуть. Піп пристав на се з такою умовою, що золото поділять на дві частини: одну закопають коло роздоріжжя, а другою поділяться самі межи собою і з ним.
Вранці каже піп баронові:
— Гроші ваші украли злодії. Половину закопали коло роздоріжжя, а половиною поділилися. Вони уже далеко від села, то книга не може вповісти, як їх звати.
Прийшов барон на роздоріжжя і знайшов там свіжу землю. Розкопали — а там половина його золота. Зрадувався і добре заплатив попові.
Піп боявся далі пророкувати. Тому дяк порадив йому спалити хижу. Піп Павук так і зробив — підпалив хижу і розголосив людям, що згоріла та книжка, з якою він пророкував. А грошей мав досить — побудувати собі нову хижу. Нагородив і дяка.
Та й казці кінець.