Жили два брати. Один був багатий, а другий — бідний, такий бідний, що нічого було їсти. Багач був бездітний, а бідний мав двох синів. Багатий жив так як би в Кушниці, а бідний — так як би в Керецьках. Бідний ходив до багатого брата і просив якоїсь їжі. Багач каже:
— Знаєш, що, брате? Переберися ти до мене. Що будеш по світу бідити. У мене будеш робити, помагати мені в корчмі. Жона твоя буде нам їсти варити. Хлопці будуть худобу годувати. Так всі собі заробите їжу.
— Добре. Пораджуся з жоною. Прийшов бідний додому і каже жоні:
— Небого, брат нас кличе до себе.
— Я не йду. Ґаздуватиму дома. У другу неділю звідує багач:
— Та чи говорив ти дома з жоною?
— Говорив. Айбо жона не згодна зі мною.
— Коли так, то я тобі більше нічого не дам. Живіть, як знаєте.
Повернувся бідний додому і каже:
— Брат не хоче, аби я більше приходив до нього. Більше він нам нічого не дасть.
Що було робити? Мусили йти у робітники до багатого брата. Пішли на нього ґаздувати, аби ще більшим ґаздою був. Жона бідного брата варить їсти. Айбо їх у хижі шестеро, а газда каже варити для сімох челядин. «Ба хто ото сьомий?» — думає собі жона. А сьому порцію вона носила у світлицю, в якій ніхто не жив. Каже вона чоловікові:
— Ану запрячся в світлиці і подивися, хто там буде їсти сьому порцію.
Спрятався бідний чоловік під постіль і чекає. Жона занесла їдіння і поставила на стіл. Коли жона вийшла, з’явився дідо. Сів за стіл і їсть. Чоловік виліз з-під постелі і зазвідав:
— Що ти за душа?
— Я братова серенча.
— Ой прошу вас, дідику, чи не скажете, де моя серенча?
— Є у тебе серенча, — сказав дідо і виписав на папері адресу.
А то було так далеко, як звідси до Москви. І зібрався чоловік із жоною і дітьми шукати свою серенчу. Пішли пішо. Давно машин не було. Шість місяців йшли із села в село, звідаючи дорогу. Прийшли у те місто, яке написав дідик — багатого брата серенча. А там магазин, який залізом торгує.
— Найміть нас заліззя перебирати, почистити і поскладувати.
Їх найняли. Перебрали все залізо, доки під якоюсь сковорідкою не знайшли щось маленьке, чорне, як піч.
— Я ваша серенча.
— Ой довго ми тебе шукали! — каже чоловік. — Та що нам порадиш зробити?
— За ті гроші, що ви заробили у сьому магазині, купіть завтра першу курку, яку увидите на п’яцу.
Пішли вранці на п’яц, увиділи курку і купили. Зарізали курку і найшли в ній діамант. Курку зварили, наїлися і серенчі дали їсти. А далі звідують серенчу:
— Що тепер робити?
— Продай діамант і ті гроші, що за нього дістанеш, розділи на три частини. Одну частину роздай бідним, за другу частину купи собі хижу, коней, корову, а з третьою частиною рівно через рік прийди на той п’яц, де ти купив курку. Там увидиш старого-престарого діда. Він буде продавати книжку. Скільки запросить грошей, стільки йому заплати.
Чоловік так зробив, як порадила йому серенча. Одну частину грошей роздав жебракам, за другу купив собі ґаздівство, а третю відклав. Хлопців дав до школи, аби училися.
Пройшов рік. Іде чоловік на п’яц. Видать: сидить старий-престарий дідо, продає книжку товсту, як «Євангеліє».
— Дідику, що просите за книжку?
— Сто тисяч!
У чоловіка якраз було стільки грошей. Узяв книжку і приніс додому.
— Ану, хлопці, подивіться, що се за книжка.
Подивилися хлопці на книжку, а то така книжка, у котрій є про все на світі. Такі книжки мають лише чорнокнижники.
Чоловік з жоною ґаздують, а хлопці вчаться і ту чарівну книжку читають. Пройшли роки — хлопці стали легінями.
В той час цар дав у газети, що у нього біда: донька заспала, і не можуть її розбудити. Цар кличе лікарів, котрі би розбудили його доньку. Обіцяє великі гроші.
Читають хлопці чарівну книжку і вичитали, що треба царівні дати понюхати пахнюче яблуко, і вона пробудиться. Айбо такі яблука родяться лише в Індії, і вартує їх велет.
Зібралися хлопці в дорогу. Ішли цілий рік і прийшли в Індію. Найшли сад, в якому родилися пахнючі яблука.
— Звідки й куди? — звідує їх велет.
— Ходимо по світу, новини розносимо.
— Та яку новину несете тепер?
— Жили два брати, один мав серенчу, а другий — не мав, — почав розповідати старший леґінь, — Один із братів був бідним, а другий багатий.
— Ой так буває, що один бідний, а другий багатий, — каже велет.
— Пішов бідний брат свою серенчу шукати. Ішов півроку і знайшов свою серенчу в одному магазині. Каже серенча бідному братові: «Іди на п’яц і купи курку». Пішов чоловік, купив курку і зарізав — а в курці був великий діамант…
Велет заслухався і забув вартувати сад. А молодший брат зайшов у сад і зірвав яблуко та сховав у ташку, у якій носив їдіння. Доки він се зробив, старший брат уже розповідав, як чоловік купив чарівну книжку, у якій про все на світі написано.
— А про мене? — зазвідав велет.
— Може, й про тебе, — сказав молодший брат. — Як вернемося, то подивимо.
І вернулися оба у свою державу. Пішли відразу у царський палац.
— Хто ви такі? — звідує стража.
— Лікарі. Ми можемо розбудити царівну.
Завели їх у кімнату, де спала царівна. Вони наказали всім вийти, вийняли яблуко і дали понюхати царівні. Вона чихнула і проснулася. Кличуть легіні царя й царицю:
— Несіть для доньки парадну одежу, хай встає і йде між людей.
Цар звідує:
— Що просите, що ви вилікували мою дівку?
А дівка файна, як намальована. Впала в око старшому братові. Каже він:
— Хочу вашу доньку собі за жону.
Менший брат не став перечити старшому. Звичай такий, що жениться спершу старший брат. А цар був дуже радий, тому також не перечив. І зразу посвадьбували. Цар передав зятю царство, а зятевого брата зробив головним міністром.
Не встигли гості розійтися, а сусідній цар виголосив сьому цареві війну. Чому? Бо забули сусіднього царя покликати на свадьбу.
— Що тут робити? Беруть брати чарівну книжку і читають.
А там написано: «Цар з царем у мирі живуть, коли вони — родичі». Каже молодший брат:
— Йду я до сусіднього царя доньку сватати.
Посідали на вози, взяли з собою музикантів і поїхали в сусідню державу.
— Хто ви такі — звідує цар сусідньої держави.
— Сватачі.
Подивився цар: леґінь файний. Думає собі: «Нічого доньці в дівках засиджуватися». Айбо каже:
— Та в мене донька ще мала, нерозумна.
— Виведіть її, най подивимося на неї, чи можна їй віддаватися.
Вивели найменшу сестру відданиці.
— Ой, сій ще рано віддаватися! Най ще до школи ходить.
Покликав цар стару кухарку:
— То хіба вам сесю віддам?
— Ся би нам придалася діти бавити. А нам таку треба, що може дітей родити.
Тут вибігла відданиця:
— Няньку, доста вже мене прятати.
Подивився леґінь на дівку — файна. А вона ще скорше увиділа через вікно, що сватач файний. І заручилися, посвадьбували.
Каже цар:
— То тепер підеш з моїм військом на сусіднього царя.
— Та хіба то можна воювати з рідним братом?
Зробили мир між державами і почали мудро царювати, як учила братів чарівна книжка.