У одного ґазди був старий щирий пес. Як дуже постарів, почали’го відбивати від хижі, голодом мучити.
Молодого песика честують, молоком поять, а старого б’ють, женуть геть, не дадуть ані шкоринки хліба.
Старому дуже жаль, аж сльози з очей спадають.
Раз чоловік і жона копали на полю картоплю, а мала дитина спала в колисці.
Вовк вибіг з лісу, увидів старого пса. Звідає:
— Чому ти такий смутний?
— Так і так… Доки я був молодий, мене честували, годували, а тепер відганяють від хижі, голодом морять, бо-м старий, нікому не потрібний.
Пошкодував вовк старого і каже:
— Я тобі пораджу, що маєш робити. Ще тя будуть честувати. Ой-йой!.. Но, лягни собі збоку, недалеко колиски. Я вхоплю дитину й понесу… Отець і мати зачнуть ревати, кричати. Ти мене догониш і одбереш дитину. Зрозумів?
— Айно.
Так і було. Вовк вхопив із колиски дитину і біжить. Мати втямила:
— Йой, люди! Йой… Вовк нашу дитину вхопив! Зачали всі гойкати, гнатися за вовком.
Тоді старий пес вискочив із корча і — за вовком! Догонив’го, дитинку одібрав, приніс жоні. Тепер газдиня’го дуже полюбила:
— Тарку, наш Тарку. Ти щирий, вірний слуга… Ти врятував нашого хлопчика від смерті.
І старого пса честували, молоком поїли.
Через пару днів пес зустрівся в лісі з вовком.
— Дякую, вовчику, за добре діло.
— Но, ци люблять тя тепер? — звідає вовк.
— Люблять, честують…
— Знаєш що? Ци є у ґазди дівка на віддавання?
— Є…
— Но, коли буде весілля, поклич мене. Погостиш ня.
— Покличу, покличу, вовчику…
Но, нич. Видить пес: в хижі тісто місять, напалили піч, калачі печуть, багато м’яса принесли. Значить, гостина буде. Побіг у ліс старий пес:
— Вовчику, в нашій хижі весілля буде. Я тебе прикличу й погощу…
— Добре, добре…
І в той день, коли було весілля, в дворі зібралася силитва людей. І гудаки прийшли. Хлопці й дівчата танцюють. Пес одразу дав знати вовкові.
Вовк садами, межами і притягся в газдів двір. Старий пес приніс ’му м’яса, кісток, калача… Словом добре ’го погостив…
Як вовк наївся, посмілішав і зайшов до комори. Тут ще попоїв і почав співати-вити…
Люди вчули. Збіглися до комори.
— Гей, вовк! Бийте вовка! — І погостили вовка палицями, вилами так, що ледь живий зостався.
Зустрілися пес і вовк у лісі.
— Чом ти мене лишив? Мало ня не забили!
— В коморі я тебе не міг всокотити. І мене би забили. Лежить побитий вовк під копицею і крекче.
Раз біжить лисиця. Мокра, попереверталася в паздірю, страшна.
— Відки ти, лисичко, втікаєш?
— Йой… йой… не звідай ня… Побили на весіллю. Пошкодував вовк лисицю.
— Но, сідай на мене, я тя понесу.
Вовк приніс лисицю в густий ліс, а як ся виздоровів, то одразу справили весілля. А за старосту покликали щирого пса.