Жили-були три брати та й всі Кіндрати. Поїхали в поле орати та забули тагана взяти. Орали вони цілий день, вже й вечір наближається. Почали брати вечерю варити. Кинулися, сохи є, а тагана немає. А як же без тагана вечерю звариш? Надумали вони послати найменшого Кіндрата додому по таган.
— Як же я принесу вам того тагана? Я поки дійду додому, забуду, як воно зветься (а найменший брат був, як кажуть, без сьомої клепки).
— А ти йди по дорозі і повторюй «Тагана, тагана» то й не забудеш.
— Ну, добре піду.
Іде Кіндрат і бубонить: тагана, тагана, а назустріч йому весілля. А ті люди подумали, що він каже „погана молода, погана молода”. Відлупцювали його за такі слова. Повернувся Кіндрат з плачами до братів і все їм розказав.
— Ой, який же ти, Кіндрате, нетямущий! Треба ж було казати най вам Бог помагає, щастя-долі посилає, щоб ви це одгуляли і другого діждали.
— Ну, добре, надалі так і казатиму.
Іде він далі, а назустріч похорон (хоронять єдину дитину).
А Кіндрат і каже, як його брати вчили. Люди вжахнулися, напали на нього і оддубасили. Знов вернувся Кіндрат з плачами.
— Ну, який же ти, Кіндрате, дурень! Треба було сказати „Царство небесне, вічний покой”.
— Добре, так і казатиму.
Іде Кіндрат, а назустріч йому щасливі батьки несуть хрестити свою довгождану дитину. А Кіндрат довго не думаючи й каже:
— Царство небесне, вічний покой!
Розлючені батьки ледь не прибили Кіндрата. Знов вернувся він до братів.
— Не піду я по тагана, мене вже три рази побили.
— Було сказати людям: хай воно вам росте велике.
Пішов Кіндрат, бо їсти хочеться, а в полі ані деревця. Ні з чого зробити тагана.
Іде він, аж бачить, а назустріч біжить чоловік з великим пузирем на руці і кричить, що йому боляче. А Кіндрат вклонився низько та й каже:
— Хай воно вам росте велике!
Як розгнівається чоловік, як побіжить за Кіндратом, той ледве втік. Прибігає до братів з своєю бідою.
— Ой, Кіндрате, треба було сказати: хай воно тобі прорве.
Пішов знову неборак. Дивиться, а чоловік гребельку гатить, лозу косить. А наш Кіндрат йому:
— Да хай же воно тобі прорве!
Як кинеться чоловік до Кіндрата, ледь душу з нього не витрусив. Приплентався він до братів, а ті й кажуть:
— Так ти ж би взяв жменьку піску та поміг гребельку гатити.
Іде Кіндрат далі, аж дивиться, жінки одна одній б’ють воші в голові. А Кіндрат взяв жменьку піску та й кинув їм у коси. Жінки побили Кіндрата. Знов вернувся парубок, а брати його вчать:
— Ти б скинув шапочку, та свою голову туди та сказав: бийте й мої воші, бо щось голова свербить.
— Добре, так і зроблю.
Іде далі, бачить двоє п’яних б’ються. Він скинув шапочку та й свою голову туди. Ну ті і йому дали. Повертається Кіндрат до братів побитий увесь.
— Ой, Кіндрате, ти б узяв та розкинув їх в різні сторони.
Іде далі, бачить чоловік кабана смалить. Він чоловіка в одну сторону, а кабана за ноги потягнув. Чоловік догнав його, кабана забрав, а Кіндрата набив. Іде Кіндрат, плаче. Уже й сонце сідає, а він ніяк до тагана не дійде. Брати знову його повчають:
— Треба було казати: хай тобі Бог помагає, щоб ти не за горщик, а в горщик, щоб на стіл та з дітками розговівся.
— Ну, добре, піду, але це востаннє, бо вже мені і їсти перехотілося.
Іде Кіндрат, аж бачить чоловік заховався у кущі і справляє нужду. А Кіндрат підійшов до нього тихенько та як крикне:
— Хай тобі Бог помагає, щоб ти не за горщик, а в горщик, щоб на стіл та з дітками розговівся!
Чоловік з переляку ледь шкоди собі не наробив. Та як вискочить з кущів та давай лупцювати Кіндрата. Та так бив, що той забув, куди й чого йшов. А брати чекали, чекали та й полягали голодні спати.